Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— Шила в мішку не сховаєш… Попередниця моя, Дарина Данилівна. Її на той час уже на пенсію відправили. Самотня людина, все ближче до вічності, безсонні ночі, багато часу для роздумів… Певно, думки не давали їй спокою. То я, молода-зелена, навіть не здогадувалася, що давала дітям, які-такі вітаміни. А вона не могла не знати про досліди доктора Сніга, не могла не бачити, що згодом відбувалося з деякими піддослідними. Може, і вказівка зверху була. Цілком можливо. На кому ж іще їм було перевіряти всілякі наукові ідеї, як не на сиротах? І нові ліки, і нові вакцини, і сумнівні методи… Дарина Данилівна після виходу на пенсію дуже змінилася, богомільною стала, навіть рік при монастирі жила. З таким гріхом доживати віку було важко, а привселюдно покаятися, певно, духу забракло. А може, побоювалася, щоб самій не довелося відповідати. От і вирішила в такий спосіб натякнути, що відбувається у стінах дитячого будинку, підштовхнути газетярів до розслідування. Але доктор Сніг більше не з’являвся, розслідування ніякого не було і листів також ніхто не писав.

Дана Латник? Ну Богдану Латник Груня ніколи не забуде. О, то спочатку був такий характер! Коли Борис Маркович із дружиною мене забрали, Дана ледь руки на себе не наклала. Ні, тоді її нікуди не перевели — зачинили на кілька днів в ізоляторі, щоб не бунтувала, а мене просто обманули, щоб не відмовлялася їхати до Сніжницьких. Дана дряпалася, як дика кішка, кричала, що сестер не мають права розлучати — хай доктор Сніг і її забере або ж залишить Ірину. Латник ніяк не могли пояснити, що Христич їй не сестра. Борис Маркович сказав, що Дана хвора, і згодом забрав у свою лікарню. А вже хто її лікував — невідомо. Може, він сам, а може, хтось інший, але впоратися з Даною він так і не зміг. За місяць вона повернулася в дитбудинок, але якоюсь іншою: замкнутою, байдужою, наче пригаслою. Ні з ким із дівчат близько так і не зійшлася. Після школи вчилася у профтехучилищі на маляра-штукатура, а потім…

— Не одна вона, — зітхає Груня. — У багатьох наших дівчат така доля. Ні миски, ні ложки, ні роботи, ні грошей, зате дитина на руках. Зараз мама Богдана десь на заробітках: чи в Італії, чи в Іспанії, чи в Греції, а її Богданчик у нас. Вона поклялася, що заробить гроші, купить квартиру і забере сина. Але відколи поїхала — жодної звістки. Може, так багато роботи має, що ніколи вгору глянути, а може, в яку біду потрапила. Хто ж його знає? Тепер стільки пишуть про молодих жінок, які опиняються зовсім не там, куди їдуть. Але Дана не повинна забути про сина. Не знати, що з ним робити… Віддадуть, певно, до спецінтернату. Хлопчик явно аутичний, його треба починати готувати до школи, а він навіть спілкуватися ні з ким не хоче. Діти граються, говорять, а він сидить, годинами складає кубики і ні пари з уст. Як його чого-небудь навчити? От і махнули рукою — сидиш, то й сиди, аби нікуди не ліз. Йому навіть шизофренію хочуть поставити, але, по-моєму, це все-таки не шизофренія. Я, звичайно, не психіатр, але дітей різних бачила і дещо розумію.

Солоний клубок застрягає мені в горлі і двома дощовими ниточками просочується з очей. Ми йдемо до групи дошкільнят. Зразу його помічаю — справді, сидить, похитується і складає кубики. Худенький, зіщулений, із коротким чубчиком і відстовбурченими вушками, в якійсь запраній рябенькій сорочині.

— Богданчику! — кличу тихенько.

Жодної реакції. Навіть голівку не повертає. Може, він просто недочуває?

— Данику! — гукаю голосніше над самісіньким вушком.

Те саме. Груня забирає з його рук кубик. Хлопчик зразу розвертається і починає протестувати — без слів, із жалібним підвиванням, як маленьке цуценя чи вовченя. Колись я так протестувала, коли старшаки в їдальні забирали яблуко чи печиво. Чому я тоді нічого не казала? Чому тільки голосом без слів виявляла образу, протест і жаль? Бо знала, що мої слова нічого не значать: у кого сила — у того й право.

— Не треба! — прошу Груню. — Віддайте! Віддайте йому кубик!

— Ну от, переконалися? — розводить руками лікарка.

— Я заберу Даника, — кажу їй.

— Що?! Ви при розумі? — Груня дивиться на мене, як на божевільну. — Зопалу приймати таке рішення не можна. Хочете — приходьте, навідуйтеся до хлопчика, чи сюди, чи вже туди, куди його переведуть. Це не заборонено і ні до чого не зобов’язує. Але забирати… Він усе одно не реагує. Від такої дитини ні тепла, ні ласки, ні вдячності, ні радості. З ним треба буде постійно працювати, він зв’яже вам руки. Недарма рідні матері віддають таких діток у притулки. Нащо ж вам ставити хрест на своєму житті через чужу дитину?

— Він мені не чужий. Це син моєї сестри. Я заберу його, — повторюю рішуче. — Скажіть, які документи потрібні. Ми з Романом, із моїм чоловіком, хутко все оформимо. Тільки прошу вас, зачекайте, не віддавайте Богданчика в жоден спецінтернат.

Груня мовчки дивиться на мене. Мені навіть здається — зараз погладить по голові, як колись. Але вона тільки обнімає мене за плечі.

— А якщо приїде Дана?

— Ми будемо її чекати. Разом із Даником.

— Хатко, хатко, стань до лісу задом, а до мене — передом!

Кажу голосно, щоб Даник чув. Із ним треба постійно говорити, безперестанку, щоб він відчув увагу і пішов на контакт. Отож, кажу й уважно поглядаю на нього: чи зреагує? Ні, навіть не ворухнеться. Не хоче мене слухати або не знає казки, тому й не розуміє, чого це я, доросла жінка, нібито при повному розумі, з хатою розмовляю?

Але мені й справді хочеться з нею поговорити, з цією старенькою хатою, що наче випірнула з темних глибин часу і втомлено присіла серед синюватого споришу, як дика рябенька качечка після довгого перельоту. Колись червонясто-руда, вона за довгі десятиліття вицвіла, вигоріла на сонці. Вимилася дощами та снігами до блідо-цеглового кольору черепиця, тріснув по діагоналі комин, попливли плямами й вологими розводами потиньковані рудою глиною стіни, лише невеликі вікна, по шість квадратних чарунок у кожному, зосталися неушкодженими. Ще день-два сонячної погоди — й усе це ряботиння зникне під білосніжним пластом вапна, розведеного мною он у тій великій оцинкованій балії.

Ніколи не займалася ремонтом, не тинькувала, не фарбувала і не білила, а тут — наче хтось рукою моєю водить. Споконвічна генна пам’ять, прихована в кожній жінці до пори до часу? Чи це — просто спроба відтворити те, що бачила дитячими очима колись, давним-давно, ще в іншому світі?