Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Він розчинив ворота.

Перед ним два вершники на добрих угорських конях. Один верхівець тримав налигача від пари полових, круторогих волів. Сидів струнко, груди колесом випнуті. Зелена польська шапка набакир. Мовчав.

Заговорив другий, старший. Чорнобровий, а скроні геть білі.

— Марія в заїзді? Поклич!

Ілько дививсь на сивого і не міг дібрати — чи впізнав його погонич худоби, чи не впізнав. Ілько його в одну мить признав. Тільки нічим себе не зрадив.

— Немає її.

— А де вона повіялась?!

— Пішла на храм до Глинського.

— А хто в заїзді з челяді?

— Та оце я лишився… Вона сказала, що вранці в понеділок буде…

Той, у зеленій шапці, шарпонув сивого за рукав.

— Та поїхали швидше… — прошепотів. — Якраз устигнемо.

Сивий процідив ледь чутно, але Ілько мав добрий слух.

— Тих-хо!.. Он бачиш — молодичка?.. Та не вибаньчайся! Клянусь Мареною — ця не встоїть!.. А там ще хто зна…

— Та що мені з того? — теж ледь чутно процідив молодший.

— Дурню! І тобі не відмовить!.. Присягаюсь!.. — А тоді голосно до хлопця: — Тягни питво та щось із’їсти. А на обід запечи гусака! — Він невловимим рухом висмикнув із переметної суми вдавленого гусака і пожбурнув його Ількові. — Та давай поспішай!

Ілько добре пам’ятав, що сивий не любив чекати. Проте й щедрий був, коли йому догоджали.

Перш за все Ілько поставив дві миски, два кухлі, паляницю-загребу, редьку, часник, шмат сала.

— Три! Три кухлі, чортове сім’я! — гримнув погонич.

Ілько не забарився з глеком і третім кухликом.