Розділ «Оповіді визволителя»

Прибув військовий дізнавач. Почалося слідство: як, чому... Справа серйозна. І все тут залежить від командування: з якої точки зору глянути на те, що трапилося і як даний вчинок трактувати. Коли це назвати самовільною відлучкою, то сержант отримає 15 діб арешту, це максимум. Коли назвати те, що сталося, дезертирством, він отримає 10 років, це мінімум.

Коли б сержанта зловили на території свого округу, то справу, звичайно, зам’яли б, бо між округами йде соціалістичне змагання — у кого менше злочинів та порушень. А коли вже його спіймали в іншому окрузі, а, отже, Москві все відомо, то керівництво буде намагатися показати свою рішучість, незважаючи ні на що, повністю викорінити всі порушення. Але і тут знову напрошується протиріччя: коли це дезертирство, то чому про це не доповіли в Москву шість днів тому, відколи сержант зник?

Для всіх прямих начальників сержанта, від взводного командира і до командувача округом, настав період вельми неприємний.

Прізвище сержанта була Зумаров, а його взводним командиром був я. Тому-то мене першим і викликали.

— Ваш сержант?

— Мій, товаришу підполковник.

— Скільки часу ви разом служите?

— Вісім місяців, товаришу підполковник. Він був курсантом навчального взводу, яким я командую, а потім, після отримання звання, залишений у взводі командиром другого відділення.

— Що ви можете сказати про нього?

— Товаришу підполковник, я ніколи в житті його не бачив.

Дізнавач, мабуть, давно осягнув сувору армійську дійсність, і моя заява на нього не справила рішуче ніякого враження.

— Умілець? — Тільки поцікавився він.

— Так точно, умілець, — підтвердив я.

На цьому допит був закінчений. Слідом за мною по черзі були викликані командир роти, замполіт батальйону і, нарешті, комбат. Розмова з ними також не затяглася більше однієї хвилини.

Всі вони цього сержанта ніколи в очі не бачили.

2

Коли надбання країни націоналізувати, тобто підпорядкувати державі, то природне прагнення кожної людини піднятися, висунутися, поліпшити своє становище може бути здійснене лише в рамках державного апарату, якому, до речі, потрібно багато (надто багато) професійних чиновників, тобто старанних людей з вищою освітою.

Диплом про закінчення вищого навчального закладу відкриває вам дорогу в будь-якій області: в партії, в профспілках, в комсомолі, в КДБ, в спорті, в літературі і мистецтві, в промисловості, в сільському господарстві, на транспорті — словом, скрізь. Тому-то в будь-якому соціалістичному суспільстві і спостерігається такий парадокс — ніхто не прагне отримати професію, прагнуть отримати тільки диплом, все одно який. Краще, звичайно, з ухилом в громадські науки, а не точні, воно простіше, та й в житті корисніше. Шлях нагору значно простіший, коли «гладко гутарити вивчився».

І ось тому, що всі поголовно кинулися в філософію (марксистсько-ленінську) і в історію (комуністичної партії), людей, які вміють щось робити руками, а не язиком, майже зовсім не залишилося. Такі люди на вагу золота. Ви тільки згадайте, як жили в Радянському Союзі автомеханіки, слюсарі-сантехніки, малярі, циклювальники підлог і так далі — я, звичайно, маю на увазі тільки тих, хто підробляв на шабаші, а хто з них не підробляв? Поспішаю зауважити: я не проти них, я — проти філософів і їхнього єдино вірного вчення.

У Радянській Армії люди, які вміли хоч що-небудь робити, були в особливій пошані, бо система контролю і оцінки підрозділів, частин і з’єднань була побудована так, що без умільців не обійтися.