Розділ «Оповіді визволителя»

Та не розвеселився, ні. Тільки туги додалося. На біса ж, думаю, таку систему придумали?

Хто придумав? Як не крутись, а воювати на полі бою танкістам та піхоті, не ракетникам же і не гебістам. Бити ворога не числом, а вмінням потрібно. А гвардійці мої мови російської не розуміють! Мови свого командира! І один одного також не розуміють, тому що всі нації перемішані. Хто хоч трохи щось розуміє, тих давно або в артилерію, або в розвідку забрали.

Навіщо ж стадо таке тримати? Відправити всіх в будівельні частини, більше користі буде! Армію мати меншою, тільки ж нехай вони хоч трохи один одного розуміють! А коли трапиться війна? Це ж в сто разів гірше, ніж арабське військо, там хоч офіцери з солдатами порозумітися між собою могли. Що ж мені робити з ними?

Ну не війна, думав, ну мир, однак їх же всіх доведеться вчити чомусь. Тактиці, наприклад. Коли учень не розуміє свого вчителя, його навіть в шахи не навчиш грати. А в шахах вся обстановка як на долоні, будь-яку загрозу видно, тільки аналізуй. На полі бою ситуація не зрозуміла, і загроза може виникати з будь-якого боку і раптово. І супротивник не чекає, коли ти обдумаєш свій хід у відповідь, він молотить і пре, не чекаючи ходів. І розплата за програш на полі бою — не шахова корона, не один-другий мільйон доларів, а життя мільйонів людей. І кожному хочеться виграти. Як же ми воюватимемо? У 1941 році не було жодних цих РВСП чи ППО СВ, тому хоч стрілецькі дивізії першокласними солдатами комплектували. Тому, можливо, й вистояли. І національні дивізії були — латиські, грузинські; командир дивізії російську розуміє, й досить. А як тепер?

Замовив другий пухирець і, вижлуктивши половину, відчув таку жалість до себе і своєї нещасної Батьківщини, що хоч вий на місяць.

Уже під закриття шинку підсіли до мене два мінометних капітана, то чи знайомитися, то чи третього шукали. На їхнє вітання я, напевно, відповів не дуже гречно.

— Новий офіцерик-то...

— Плаче ніби..

— Та вони завжди, нові, в цьому кутку плачуть...

— Нічого, відійде... Оклигає... Всі ми з цього починали. Це останнє, що я чув. Напевно, два капітани, зрозумівши мій стан і настрій, дотягли мене пізно вночі до офіцерського готелю.

В ту ніч мене, як чіп п’яного, хтось знову тягнув з офіцерського готелю до моєї роти. Мене акуратно поклали в командирській машині, і колона рушила.

В ту ніч полк підняли по бойовій тривозі. Братський народ Чехословаччини просив нашої допомоги і захисту.

Біля останнього рубежу

Західна Україна Серпень 1968 року

1

— Хліб скоро почне обсипатися.

— Що ж вони там, нагорі, думають?

— Думаєш, їм легко? Чехи приключки не дають, щоб їх захищати, комуністів поки не вбивають і чекістів на ліхтарях не вішають. Немає від кого захищати. Як в такій ситуації війська вводити?

— Наші вожді в першу чергу про наші інтереси мусять думати, про свою країну, а не про якихось чехів і громадську думку. Вводити пора.

— Ну, вони-то там розуміють, коли пора, коли ще рано.