Розділ «Оповіді визволителя»

Після отримання «бойової техніки» піхоті заборонили виходити з лісів. На дорогах і в полях тренувалися тільки танкісти, артилерія і один парадний батальйон на бронетранспортерах. Всі інші стояли уздовж лісових просік і на лісових галявинах. Можливо, з космосу це виглядало грізно. Але не на землі. Командування боялося перелякати місцевих жителів видом нашого воїнства. Товсті солдати, які забули все, ненавчені і недисципліновані, на старих, до краю зношених різнотипних машинах, пофарбованих у всі кольори веселки. Треба віддати належне радянським військовим керівникам: жодна з цих «диких дивізій» не тільки не з’явилася в Європі, а й не переміщалася вдень територією Радянського Союзу. Їхнє існування принесло радянському керівництву чималий політичний капітал: американці бачили з космосу нові і нові дивізії, які росли, ніби ті гриби. Їхня розвідка бачила потужні танкові колони на дорогах і передбачала, що в лісах стоять незліченні полчища піхоти. Так воно і було. Тільки сила була неорганізованою, некерованою, а головне, не здатної воювати.

Після першого етапу мобілізації — доукомплектування частин і з’єднань, почався другий етап — розгортання нових підрозділів, частин і з’єднань.

Резервісти продовжували прибувати, «бойова техніка» також. Підрозділи розбухали, і в одну прекрасну ніч раптом отримували наказ роздвоїтися. При цьому заступник командира дивізії ставав командиром нової дивізії, заступник начальника штабу перетворювався в начальника штабу нової дивізії другого формування, як це називалося офіційно. Командири батальйонів в цю ніч ставали командирами полків, а командири рот — командирами батальйонів. Біда була лише в тому, що командири взводів, зі студентів, які ніколи не бачили армії, ставали вже не взводними, а ротними командирами. На взводи ж висувалися сержанти з резервістів.

Після поділу надвоє кожен полк і кожна дивізія знову починали етап доукомплектування, тільки цього разу резервістами більш старших вікових груп і ще більш старими машинами.

Кількість резервістів ставала загрозливою, армія остаточно втрачала своє обличчя.

З тими дивізіями, які призначалися для визвольного походу в Чехословаччину, цього, звичайно, не відбувалося, а коли й відбувалося, то в значно меншій мірі. Нам від цього було, однак, не легше. Ті дивізії потрібно було також якось доукомплектовувати, і ми раптом з жахом бачили, що з наших тепер уже двох дивізій почали потроху забирати людей і техніку — звичайно, найкращих людей і кращу техніку. З танкових екіпажів, які вдалося з таким зусиллями згуртувати, стали забирати стройових солдатів, заміщаючи їх резервістами.

Через пару днів хвиля ця докотилася і до нас. З сорока бронетранспортерів двадцять наказано було підготувати до відправки в Прикарпатський військовий округ. Ще через день 12 молодих кадрових офіцерів отримали наказ про переведення до Прикарпаття. А за ними пішло й пішло. Кожен день приносив новини: забрали всіх водіїв танків, забирають кадрових зв’язківців, забирають начальників штабів батальйонів. У лісі дивізія стояла вже другий місяць. Резервісти прибували. Дисципліна падала. Прийшов наказ про створення в кожній дивізії польових трибуналів. Мабуть, до цього моменту кількість «диких дивізій» настільки зросла, і кожна з них була настільки знекровлена постійним відтоком кадрових офіцерів, сержантів і солдатів, що всім цим воїнством вже неможливо було керувати інакше, ніж через трибунали.

5

Трибунали відновили порядок, та не вишкіл військ. Щоденні тренування тривали. У нашому полку виникли нові труднощі. Після відправки половини бронетранспортерів у нас залишилося тільки двадцять машин. По два віддали командирам другого і третього батальйонів, а 16 залишилося в першому. Розділили їх по-братерськи: один командиру батальйону і по п’ять в кожну роту. У роті 76 осіб. Кожен бронетранспортер вміщує теоретично по 15 осіб, крім водія, так що розмістити всіх можна. Теоретично. На практиці ж перший БТР йде командиру роти, і в ньому разом з командиром розміщуються замполіт, санінструктор, кулеметне відділення роти з дуже великим запасом набоїв і старшина роти з усім ротним майном. Командирський БТР не тільки був повністю забитий всередині, а ще й зверху весь обвішаний ящиками, бочками, каністрами.

На три інших взводи, по 22 людини в кожному, припадали чотири бронетранспортери, що залишилися: по одному на взвод і один на залишки всіх трьох взводів. Те, що в бою взводи і відділення виявляться розірваними на частини, нікого не хвилювало: зараз не про бій думати треба, а про те, як розмістити людей в бронетранспортерах. Ніяких додаткових машин, навіть побитих і зношених, ні полку, ні батальйону, ні дивізії ніхто, звичайно, не дасть. Де ж їх набрати? Та й полк-то наш і так найщасливіший серед дивізій 1-ї гвардійської армії. Це цінувати треба! Ні у кого іншого немає таких привілеїв.

Отже, в кожен з бронетранспортерів, в які входить по 15 осіб, треба посадити по 16. Та ми й не по стільки возили на навчаннях! За 30 осіб вбивали! Однак передбойова обстановка дещо відрізняється від навчань. У передбойовій обстановці в кожному бронетранспортері крім всієї зброї піхоти належить ще мати гранатомет РПГ-7 і 10 гранат до нього. Десять гранат — це два великих ящики.

Крім того, належить мати 20 ручних гранат Ф-1 — це ще ящик. Кулемет СГМБ і 2000 патронів до нього — це ще два ящика. БТР мусить мати дві додаткові бочки бензину, вони зверху вішаються, і запасне колесо, його можна прилаштувати тільки на броньовому даху, після чого один з люків не відкриватиметься. Далі, кожен з солдатів має з собою автомат, кулемет чи гранатомет, до кожного автомату по 300 набоїв і до кожного ручного кулемета по 1000 набоїв. Крім того, кожен солдат має дві гранати, багнет, протигаз, захисний гумовий комбінезон, протиатомні гумові чоботи і рукавички, шинель, плащ-намет, зміну білизни, запас продуктів на п’ять діб, флягу води, лопату, індивідуальний медичний і протиатомний пакет. Коли все це складене в БТР, не те що 16 осіб, одного посадити нікуди. Добре раніше було — бронетранспортери даху броньового не мали, саджай всіх зверху, як сільських дівок на підводу з сіном. Після Угорщини випуск таких бронетранспортерів був припинений.

Тепер всіх 16 осіб необхідно через люки вбити під дах. Заняття це нелегке, особливо з огляду на габарити резервістів. Іноді ця операція займає хвилин сорок. Коли щось трапиться, перевернеться машина чи загориться, крім водія і командира, над кожним з яких — люк, ніхто звідти живим не вийде. Про бій і мови немає. Як же вони там дихають, спресовані гірше оселедців в бочці? Солдатська кмітливість допомогла знайти вихід і з цього становища. Кожен одягає на себе протигаз, від’єднавши попередньо фільтрувальну коробку від шланга, і потім шланги просовують у відкриті люки і амбразури. Влітку в гумовій масці, стисненим з усіх боків спинами, дупами, чобітьми, стволами і прикладами, не дуже, звичайно, приємно, однак дихати є чим.

На навчаннях, та ще коли заморські аташе присутні, все це не так робиться, тільки ж навчання — це одне, особливо показні, а сувора армійська дійсність — щось інше.

Пізно ввечері після чергового тренування солдатів з розміщення в БТР (а на інше вже часу не залишалося) я отримав наказ терміново відбути в штаб Прикарпатського військового округу. На моє місце ставав командир першого взводу, молодший лейтенант з резервістів. Почувши про своє нове призначення на посаду ротного, він невесело глянув на наші бронетранспортери, на резервістів, яких сержанти з зусиллями по одному витягали з люків, присвиснув протяжно і вигадливо виматюкався.

Визволителі

1

До чого ж видовище захоплююче — зміна варти біля Мавзолею. Багато разів я приходив на Красну площу, а намилуватися чіткістю і виправкою не міг. Тягне мене туди. Так би і стояв годинами та милувався.

І як не захоплюватись! Кращі з кращих, артистичні, треновані краще, ніж радянські гімнасти на Олімпійських іграх. Красені! У самому Кремлі таких — полк. Полк цілий! КДБ! Не віриться? А ось зайдіть з боку Олександрівського саду і гляньте, скільки поверхів має їхня казарма. Начебто два. А придивишся ближче — чотири. Вікна величезні. В кожному вікні два поверхи. Придивіться тільки, і побачите. Отже, чотири. Це над Кремлівської стіною стільки підноситься. А скільки ще поверхів стіна закриває? А тепер зайдіть в Кремль і гляньте на казарми з боку Цар-дзвона і побачите, що будинок-то цей — не просто будинок, а величезна прямокутна споруда з внутрішнім двором. А тепер знову увійдемо через Троїцькі ворота в Олександрівський сад і спробуємо кроками вирахувати довжину цієї будівлі. Скільки вийде? Ото ж бо! Туди не те що полк, а й більше вмістити можна, без танків і артилерії, звичайно.

А тепер в недільний день підемо до Кремля і помилуємося, скільки цих хлопців гуляє. П’ять відсотків — це максимум, що командир полку в місто може одночасно випустити. Але це командир звичайного полку, а в Кремлі полк не зовсім звичайний. Одначе навіть коли командир і випускає п’ять відсотків своїх орлів в місто погуляти, то все одно багато їх в Кремлі виявляється. Коли все ж ми бачимо не п’ять відсотків, а тільки два чи три, скільки ж їх усередині залишилося?