Розділ без назви (7)

— Але тоді це повністю спростовує думку про те, що на вас напав Климович, адже він доволі кремезний.

Усі різко замовкли й замислилися: це не просто позбавляло відповіді на запитання про те, хто ж на мене напав, а й наводило на думку, що в цій історії з’являється ще одна постать. Малашко теж про щось розмірковував деякий час, відтак додав:

— Отож підсумуємо. — Він на хвильку приклав до рота кулак, щось обдумуючи. — Ми встановили, що мусимо шукати чоловіка та жінку. Чоловіка міцного, а проте невеликої статури. Окрім того, потрібно знайти Ігоря Климовича. Тут варто відзначити, що під ваш, Назаре, опис цей чоловік явно не підходить. Що ще? Ага! — махнув він указівним пальцем. — Нам потрібно знайти людину, яку шантажував Тьома. Нею може бути як жінка, яку ми шукаємо, так і чоловік, який діє з нею. Мотивом до вбивства можуть бути шантаж та ревнощі. Більше того, досвід мені підказує, що наша підозрювана, очевидно, надзвичайно страхітлива людина. Жінці менш властиво скоювати холоднокровні вбивства, але якщо вже вона це робить, то зазвичай вони ду-у-уже жорстокі… До речі, вашим нападником, Назаре, могла виявитися й жінка невеликої статури.

— Але тоді надто міцна як для жінки, — заперечив я.

— Може, вона займається якимсь видом спорту типу важкої атлетики або ж боротьбою. — Ярик зручніше вмостився в кріслі. — Якщо так, то вона могла б сама вбити і Заречнюка, і його коханку. А потім перенести труп дівчини туди, де ми його знайшли. — Цю репліку слідчого ніхто не став коментувати: усі були занадто виснажені. Тільки Малашко додав:

— Думка цілком слушна. І ще я все-таки думаю, що брат убитого навряд міг скоїти злочин. Судячи з його стану, він надто довго був у небутті разом зі своїми дружками. Окрім того, обидва вбивства вказують на холодний розум. Наркомани таким просто не здатні володіти. Звісно, варіант із його непутящим родичем не можна відкидати остаточно, допоки ми не зможемо з ним нормально поговорити. — Малашко замовк.

— З усього, що ви сказали, мені стало зрозуміло лише одне: у нас з’явилося набагато більше запитань, ніж ми маємо відповідей. Скидається на те, що нам доведеться шукати голку в копиці сіна, — резюмувала Ліза.

Було неприємно те визнавати, але кожен із нас усвідомлював, що Ліза має рацію…

Краєм ока я помітив, що за нами спостерігала Катя. Дівчина зрозуміла, що я її побачив, та негайно чкурнула до кімнати. Ліза теж це помітила.

***

Чоловік невеликої статури вже дві години спостерігав за вікном квартири на п’ятому поверсі. Незважаючи на літо, надворі було досить холодно. Чолов’яга підняв комірець, аби захиститися від вітру.

Він роздивився навкруги. Надворі було не вельми людно. «Це добре, — подумки міркував він, — не потрібно, щоб мене тут бачили. Принаймні не бажано…» Він іще раз глянув у вікно. Помітні були лише тіні кількох людей. Судячи з контурів, то були чоловіки та жінка. В іншій кімнаті квартири проглядалася ще одна тінь. Він знав чия. Чоловік заховався за деревом, аби його раптом не помітили. «У принципі, якщо й помітять, нічого страшного не буде, але все-таки не варто. Треба бути обережним. Сподіваюся, я недаремно сюди приїхав…» — роздумував він.

Чоловік кахикнув, прикриваючи рота рукою. У темряві зблиснув золотий перстень на його безіменному пальці. Ставало ще холодніше. «Цікаво, про що вони там так довго розмовляють? Гм…» Раптом він побачив, як силуети підвелися. Йому здалося, що всі вийшли з кімнати. Чоловік не помилився. Світло вимкнули. Натомість, як він міг зрозуміти, увімкнули на кухні. Він іще більше занурився в темінь під деревом. За якийсь час із під’їзду вийшов дільничний поліціянт. З ним було ще двоє. Вирази обличчя у всіх були надто стривожені.

У куточках губ незнайомця з’явилася ледь помітна посмішка… Чоловік із перснем уже хотів був іти, та раптом побачив знайоме обличчя. Довелося знову заховатися. «Що, у біса, він тут робить!» — раптом вихопилося в нього. А проте занадто тихо, щоб можна було почути.

Молодий чоловік швидкою ходою пройшов повз нього до під’їзду Лізи й уже за мить сховався за дверима.

***

— Заходь. — Я привітався з другом, як завжди, рукостисканням.

— Привіт!.. Здоров, Лізо! — Стас знав, що вона вдома, хоч і не бачив її наразі.

— Привіт! — гукнула вона з кухні.

— А де Катька? — Стас роздивився навколо.