TextBook — Живою — ні… Навіть не бачив ніколи… Але… то потім. Хочете бачити портрет? — і, не чекаючи відповіді, тремтячими руками він розв'язав єдваб, вийняв портрет і поставив на дивані…
Голосно заридавши, кинулася до нього, мати… Лоріо стояв мовчки, у нього лише якась легка судорога иноді кривила лице.
Нараз чиясь холодна, мов крига, рука лягла студентові на плече… Лоріо здригнувся. Біля нього стояв високий, ввесь сивий дід. Довга борода спадала вниз… очі блищали страшно…
— Це… мій портрет? — спитав він ледяним голосом.
Лоріо кивнув головою…
………………………………………………………………………………………………………
Довго у цей вечір сидів Лоріо. Він слухав безконечні оповідання про найдрібніші пригоди життя Іди, він думкою стежив за нею, як вона росла, як розвивалась, кріпнула, як розцвітала її краса… Гострим поглядом шукав він у рисах матері чого-небудь, що нагадувало б «те» обличчя, і все слухав, слухав… Тихо бреніли струни десь далеко в душі без страшних термосінь, без вибухів без реакції. А мати розказувала все: вона чула, що перед нею людина не з банальним співчуттям на вустах, а людина, що могла би молитись на її Іду… І йому показували її кімнатку, її книги, зошити, навіть іграшки, якими гралась вона малою; йому давали на згадок її фотографічні портрети, але він відмовлявся, не хотів брати…
Тут, по цих кімнатах вона ходила, тут мріями оточувалось її серце — і тут же люди замість того, щоб оспівати її в дивній пісні, навчали її всякій гидоті.
Лоріо зостався ночувати: йому хотілося хоч одну ніч подихати тим повітрям, яким дихала колись вона… Йому одвели кімнатку, побажали на добраніч… Лоріо ліг, не роздягаючись, на ліжко; передчував, що спати вже не буде. Серце немов скам'яніло: не чулося вже гострого жалю, тільки біль тупий, до якого він звик за останні часи, стояв в усій істоті.
………………………………………………………………………………………………………
Тихо… Раз, два, три… чотири б'є годинник… пробило дванадцять. На столі горить лямпа. Стих бій — знову розмірно цокає маятник… Колихає, гойдається голосна тиша…
От поворухнулась ручка в дверях… Тихо, без шуму причинились вони — і до кімнати увійшов… батько.
Він був увесь у білому. Сів на ліжку.
Лоріо підвівся…
— Тс-с-с, — казав тихим шепотом старий. — Я їм уже казав, щоб вони не хвалили її у вічі. Я їх уже просив… Тільки вони тоді мене не слухали…
Лоріо задумано дивився на божевільного.
— Вони не слухали, а вона й вмерла від того… І так… зовсім умерла. Вона розкриє груди і любить‚ любить, щоб сніг зимою прямо падав туди, на гарячі груди… Я, знаєш, ніколи не ходжу до неї вдень, бо я вдень зайнятий — я в суд ходжу вдень, у мене багато справ… дуже багато справ у мене… я краще уночі. А тебе я полюбив і з тобою я рад… Тільки ти повинен скинути чоботи, бо вони скриплять… Сьогодні я тобі щось покажу — іди за мною.
Лоріо встав. Вони пройшли залю, маленький коридор і увійшли до невеличкого кабінету. Ярке світло великої лямпи на хвилину засліпило очі, і Лоріо закрив їх руками. Згодом відхилив руки й зміг роздивитись…
Це була кімната культу Іди, це був її храм… Безконечне число її портретів і розставлене і розвішане всюди; її обличчя відбивалось мов у тисячах дзеркал, з усіх кутків, і аж страшно ставало серед такої маси очей, очей і очей… Лоріо опустив голову…
Старий підійшов до свого ліжка, підняв матрац; під ним лежала лопата; на ній навіть земля поналипала.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Потойбічне. Українська ґотична проза XX ст.» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Гнат Хоткевич“ на сторінці 8. Приємного читання.