Розділ «Гнат Хоткевич»

Той і не змагався… Скоро все було покінчене, і Лоріо, мов душу свою бережучи, поніс портрет додому… Там він поставив його на стіл і, зачаївши дихання, близько-близько дивився на нього… Вуста його щось шепотіли… Йому хотілося пити, але вийти — означало відірватись очима від тих неземних очей, а він не хотів того…

………………………………………………………………………………………………………

— Що це Лорьки так довго не видно в університеті? — спитав один студент другого, стрівшись у напівтемному університетському коридорі.

— А чорт його знає.

— Може, занедужав?

— Може… От я піду сьогодні до нього, — і о п'ятій годині вечора в двері кімнати Лоріо стукав товариш.

— Хто там? — почулося зсередини.

— Та я! Чорт! Ще з докладом до нього.

Двері відчинилися, студент увійшов і — зупинився, остовпівши.

Кімната уся була укрита килимом; зелені, квітів було без числа, великі рослини були розставлені де тільки можна. Важка штора закривала єдине вікно напівосвітлюючи всю ту обстановку, а посередні маленької кімнаточки на високому рівному мольберті, в задрапованій золотій рамі стояв розкішний великий портрет… Повітря було запашне, повне вогкости від багатьох рослин.

— Лорко… що це? — не сміючи навіть підняти голосу, спитав студент.

Лоріо з палаючими очима взяв його за руку і підвів до мольберта.

— Ти бачиш?.. От я й думаю тепер про неї…

— Про неї? — дивуючись протяг студент. — Та хіба ж ти не знаєш хто вона така? Це ж…

— Мовчи!.. — скрикнув Лоріо і аж затрусився увесь… — Ще ти писнеш одне слово…

— Лорько!.. Що це з тобою?..

— Тс-с-с. Ти мій бувший друг, і я тобі зараз розкажу… Ти подивись: тепер у неї в очах є те, що мені так хотілося побачити… Я думав, думав, я дивився, не перестаючи — і бачив ясно, що там, на тому портреті нема в очах чогось. Там навіть і очей зовсім нема… І це мене мучило: мені все хотілося вдихнути в них життя, а смерть вигнати… але я не міг, бо не знав її раніше. О, як би я знав її — я б міг! Ну, а тепер… Тепер же тобі відомо: вона вмерла… і її накрили білим… от так, — і Лоріо бистро спустив біле покривало на увесь портрет.

Студент боязко дивився на свого товариша. Він хотів щось сказати, але Лоріо спинив.

— Тс-с-с… тс-с-с!.. Ти краще нічого не говори… їй болюче вражає вухо всякий грубий скрик. Я, бачиш, щоб не ображати її, зробив тут оцю обстановку… рослин купив… У мене тепер тільки персня нема, а то я поставив би тут рояль… великий, дорогий… Сядь, сядь, я тобі буду розказувати, як я найшов її очі…

Ах, як я шукав їх, тих чарівних очей! Я спав — а вони бачились мені уві сні, яскраві такі, стомлені… Я виходив до річки — вони з хвиль блискали, плескались, мов русалки, і мов русалки ж, манили мене до себе в світлі блакитні глибини… Иноді я бачив їх високо-високо на дереві, серед листя… а листя жовте таке… жовте… Уночі часто я прокинусь, було, і дивлюсь угору. А там тріпотять скажено-веселі звуки і несуться в танці якісь безтілесні чарівливі образи… перегинаються так, знаєш, ґраціозно, плещуть в долоні. А сміх, сміх веселий який у них!.. Бакх регоче сп'янілий, а поганий Сатир силкується розв'язати сандалю на нозі у пишної німфи… А тільки блиснуть вони, очі — як все зникне, поблідне!.. Музика все далі і далі, і дзвін тихіший, мелодійний… а вони сяють‚ сяють, промені ллють у мою кімнату…