Розділ «Мирон Левицький»

Він думав про свого пращура, мазепинського сотника, що після полтавського бою примандрував з почетом молодого Орлика до гостинної Франції. У його родинних архівах зберігались документи про перебування родини Турських у Франції. Це були пожовклі ветхі папери — листи з підписами тодішніх французьких вельмож. На особливу увагу заслуговували невеличкі листи, вкриті дрібним письмом, з підписами Аврори д'Анвіль, до його прадіда, повні любовного змісту, перев'язані блакитною стьожкою. Ніхто з його дідів, що повернулися на батьківщину, не знали, як пояснити значення тих листів у житті Клавдієвого пращура, мовляв, це був незначний роман, яких він напевно мав більше.

Але Клавдій думав зовсім инакше. Він відчував, що ці пожовклі листи ховали в собі якусь важливу подію з життя його ж таки пращура, бо чому ж не залишилися иньші любовні листи, якщо він мав їх більше, а тільки ці, перев'язані блакитною стьожкою. Він роздумував про те й щоразу сягав рукою до внутрішньої кишені піджака, щоб погладити їх кінчиками пальців. Під ногами хрустіло галуззя. Доріжка тяглася вгору, все вище й вище. Поросла бур'яном, засипана камінням, вона нагадувала забутий гірський плай. Довгі віти старезних дерев чіплялися Клавдія, неначе схудлі рамена спрута.

Клавдій зупинився. Повіяв вітер, зашуміло пожовкле листя. Крислаті дуби, що, здавалося, були підперті милицями, шепотіли хором свою вечірню дідівську молитву.

На Клавдієве чоло впали перші краплини дощу.

Краплі густішали й зволожували пересохлі уста. Клавдій приспішив ходу. Зненацька почув ніжний сміх. Ні, це не шарудіння дерев, що так подібне до приглушеного сміху. Дивний гомін парку д'Анвіль. Здавалося, що сміхоподібний гомін переходить у тиху розмову. Клавдієва фантазія набирала все більших і більших розмірів. Уже здавалося йому, що він ловить не тільки згуки, але й цілі слова, навіть зростало бажання відповісти. Ось і замок. Клавдій підійшов до муру. Цей рапавий камінь віддавна йому знайомий. Він гладив його й посувався вперед. Натрапив на двері, й на диво вони були відчинені. Він іде сходами то вгору, то знову вниз. Раптом побачив широку залю, кам'яні сходи й свічки жирандолів. Він пішов сходами вгору й чомусь рахував: один, два, три, чотири…

Вгорі почувся шиплячий голос:

— Мес'є Клод Турський?

Клавдій зупинився й побачив маленького чоловіка з восковим обличчям у маскарадному костюмі, із свічником у руці..

— Ви мене знаєте?

— Так, мес'є, - чоловічок люб'язно вклонився. — Маркіз Оноре д'Анвіль жде вас у вітальні. Дозвольте, шановний майстре, провести вас.

«Чи це не сон?» — думає Клавдій. Але ні, він чейже тримає в руці станок, а в роті чує смак П'єрового вина. З його кишені стирчить, здається, останнє число якоїсь Паризької ґазети. На ній дата: Париж, 30 жовтня 1948 року. Ні, це не сон!

Клавдій іде сходами вгору за безшелесними кроками воскового чоловічка. Одні двері, другі, а далі простора заля. У ній за столом маскарадного вигляду з доби рококо гості.

— Мес'є Клод Турський, маляр з козацької держави! — проголосив чоловічок.

Клавдієві стало смішно. «Дурень, — подумав він, — яка там козацька держава! Хай йому біс!»

З-за столу підвелася постать елєґантного дідка в сніжно-білій перуці й блакитному костюмі.

— Вітаю вас, шановний майстре!

Клавдій відчув на собі погляди зібраних. Одні дивилися здивовано, другі привітливо. Бліді безбарвні обличчя, випещені за мурами замку.

Дідок повторив:

— Вітаю вас, шановний майстре!

Він підняв чарку з позолоченим вінцем, а за ним підняли і свої — усі гості. Маленький чоловік з восковим обличчям подав чарку Клавдієві. Запашне вино подразнювало ніздрі. Це не вино мес'є П'єра. Клавдій випив і за звичкою затиснув губи. «Цей дідок, мабуть, маркіз д'Анвіль», — подумав він.