Розділ «Софія Яблонська»

— Отже‚ чому саме ви приписуєте ці нещасливі для вас і дивні втрати?..

— Не знаю! Може‚ нещасливому тридцятому рокові мого життя, — відповіла я як у сні.

— Це ви дійсно добре відгадали!.. — Похвалив він, явно вдоволений зі себе та з успіхів, які я видно виявляла для здійснення його «експерименту». — Ви дійсно повинні вистерігатися кожної десятки ваших літ, коли ви змушені тяжко платити за кожну свою необережність.

— Чи ви переконані про якусь недавню необережність з мого боку?

— Так мені здається.

— Ви‚ певно‚ вже чули про моїх манекенів. Чи це вони? Чи це я завинила перед ними?..

— Не перед ними, бо вони тільки бамбук! А супроти духів, яких вони зображають.

— Скажіть мені‚ чому ми повинні боятися тих духів? Ми ж бо иньшої віри, для них чужі люди!

— Але ви приїхали жити на їхній землі, отже‚ найперший обов'язок — це не наражати їх собі, не осмішувати їх!

— Я ж бо не мала найменшого наміру осмішувати їх!

— Але дозволили, спричинилися до того, що иньші гралися ними‚ як бовдурами!

— Ван! — вигукнула я з острахом, не знаю чому, пригадавши собі його забави з манекеном. — Чи можна ще врятувати його? — запитала я, сама здивована тим питанням.

— Сподіваюся, що потраплю. Але до цього необхідно, щоб ви погодилися взяти участь у церемонії відчитування!..

— Для нього я погоджуся на все.

— Це мудре і гідне рішення, — відповів, підводячись. — Тепер я певний, що ваша душа віднайде спокій! — запевнив, виходячи.

З-поза дверей я ще чула, як вони утрійку нараджувалися щодо церемонії, яку бонза призначив у четвер.

Цього дня о сьомій годині зрана до моєї кімнати тихо увійшла Є. На руці у неї звисав довгий кусень сірого шовку, посвяченого в Тибеті, «чистого» шовку.

Вона допомогла мені одягнутися та прикрити голову шалем, перестерігаючи, щоби цього ранку я ані разу не глянула на себе у дзеркало. Ми врешті зійшли долів на подвір'я, де усі чотири бонзи‚ вбрані у червоний церемоніяльний одяг‚ прикрашений золотом, з довжезними рукавами та шарфами, з високими коронами на головах, вже чекали на нас. Побіч них стояла Ріта, мій муж та уся служба. Я з жалем помітила, що між ними не було «мого» бонзи з Тибету, це‚ видно‚ була надто незначна подія, щоб відривати його від роздумувань і молитов…

Я не тільки рухалася, але й почувала себе‚ як автомат без душі і волі. Одинока моя думка була — розгледіти гарячкове обличчя Вана, якого тримав на руках Ляо-Шен. Він увесь був загорнутий у синій шовк, під яким‚ на щастя‚ я помітила порух ноги, що свідчило про те, що не все втрачене, що Ван ще живе.

Двох бонзів відділилося від групи. Один узяв мене своєю льодяною рукою за рам'я та вивів на середину. У ту ж хвилю побіч мене став другий бонза. Один ішов попереду мене, а другий позаду, як справжні сторожі «моєї нечистої душі».