Розділ «Софія Яблонська»

— Це гарний намір з вашого боку прийти підбадьорювати хвору!..

— Не підбадьорювати, бо це тепер вже запізно, але ще раз попробувати переконати вас… Якщо ще час…

— О, мабуть‚ вже дійсно запізно переконувати, — кинула я втомлено. — Мені здається, що ця хвороба забила у мені навіть усі мої власні переконання!..

— Це мене зовсім не дивує, хоч ви самі винні, що так безпомічно, безнадійно догоряєте!.. Але я переконана, щиро переконана, що ще може бути рада!..

— Яка рада?.. Відіслати мене до Европи?.. Чи‚ може‚ існує якийсь китайський лік? — запитала я навмисне.

У цю хвилину до кімнати увійшов мій муж, дивно блідий. Він без слова сів побіч та чекав, мовби на якийсь присуд, або на якесь чудо. По кількох хвилинах мовчанки нараз простяг мені якийсь завиток.

— Що це?

— Тибетська реліквія, — відповів‚ силкуючись на безжурний тон голосу. — В мене якраз гість із Тибету. Це його дарунок для нас. Правда‚ який чудовий зразок різьби на сріблі?

— Дуже майстерна річ!

— Я думаю, що коли б ти почувала себе значно краще‚ то непогано було б‚ якби ти привітала та подякувала цьому тибетському гостеві.

— Рітиному бонзі? Правда?

— Так, — відповіла Ріта. — Це дуже цікава людина. Я навіть певна, що ви будете раді його візитою.

Замість відповіді я ледве помітно усміхнулася, бо тепер я була певна їх змови. Мій муж та Ріта поводилися зі мною, як з малою хворою дитиною. Дитиною, яка, — вони це відчували, — перестала мати свої примхи, свою власну волю! Я врешті відповіла:

— Добре, я прийму його. Чом би й ні! Навіть охоче!.. Мені здається, що навіть ваші бонзи вже перестали бути для мене «небезпечні».

По цій моїй відповіді я майже почула два притаєні зітхання полегші, наче б вони обоє асистували у переломі моєї хвороби, після якого людина вертається до здоров'я… Мій муж, довше не чекаючи, зник за дверима та вернувся зі старим тибетським бонзою. Він з порога тричі вклонився з дивною повагою та стриманістю і скромно чи, може, недовірливо присів на самому крайчику стільця.

Ріта переклала мені його слова.

— З Тибету далека дорога до Юнан-Фу, хоча людські клопоти усюди однакові.

— А чи радощі для всіх однакові? — запитала я чомусь.

— Не для всіх. Малі вдоволяються маленьким, великі вимагають більше, покривджені живуть вічним сподіванням…

— А чи терпіння дійсно для всіх однакове?..