Розділ ІІ Волелюбний сусіда

Старша з близнючок тепер навіть вухо приклала до стіни. «Оце так дістав благовірний», – кинула думкою.

«Як таким можна й бути?! – не вгавала дружинонька. – Щоб нікого чоловіку не треба було, крім себе самого! Місяцями не бачиш дитини! Який ти батько?!»

Лії дійшло, що йдеться таки про чоловіка й дружину.

У цей час почувся густий і низький, наче ведмежий рев, чоловічий голос. Утім, що саме той буркнув, розібрати було годі. З подальших коментарів дружини стало зрозуміло, що йшлося про спільну доньку.

«Добре, що купуєш і забезпечуєш, ще би не купував і не забезпечував, то це взагалі був би повний капець! – не втихала розгнівана жінка. – Куди їдеш, по що, коли вернешся – ніколи нічого ніхто не знає! Як неприкаяний! Квартирант, а не чоловік! У других сім’ях вітчими більше уваги дітям приділяють, як ти – рідний батько – своїй дочці! Та щоб я та їздила за тобою та ще кликала додому?! Де моя гордість?! Своєю байдужістю ти перетворив мене на якусь млямлю!» – вибухнула плачем.

Чоловік знову щось промимрив, відтак почулося, як гримнули двері.

Затим до Лії почало доноситися тільки жіноче скрушне схлипування…

Одягнувши нічну сорочку й укрившись теплою ковдрою, вона подумала вже в ліжку: чому ні мати Марія, ні баба Устя ніколи й словом не обмовилися їм про їхнього батька? Як же так прожити, щоб нічого про нього й не дізнатися?! Не буває так! Ніхто їй не повірить, коли скаже, що ні вона, ні Софія так і не змусили матір розповісти, хто їхній батько, де він, звідки, чи взагалі живий? Лише Мія не боялася, іноді торкалася цієї теми. По-різному те робила: то жартома, то між іншим, то серед читання… Але мати ніколи не реагувала на ці запитання. Завше їх оминала, ніби не чула, або просто всміхалася. Це було єдине, що вона робила, коли найшустріша та найсміливіша з доньок запитувала про тата, або про її дивну й нікому не зрозумілу фанатичну любов до маків. Усміхалася. І цим здавалася глухонімою. Як і неживі квіти, що ясніли мертво з усіх закутків її кімнати.

Пішла Марія за світи, так нічого й не повідавши рідним дітям. Ось чому не раз Лія думала, що й вона із сестрами росте, мов ті маки на їхньому штучному лузі: всі, хто їх бачить, спершу захоплюються, а відтак чудуються, навіщо стільки яскравості під одним хатнім дахом? Затямивши материні заповіти, дівчата налаштувалися жити так, як веліла вона, діяти так, як того хотіла Марія. А добре це чи погано – одному часові знати.

Так, Лія погоджувалася із сестринськими заувагами, вона справді не кохала свого майбутнього чоловіка Івана Петровича, але хіба тільки це робить жінку щасливою? Мати Марія взагалі нічого подібного не почувала, судячи з того, як прожила, ніколи ні на що не нарікаючи. Навпаки завше світилася од радості, мовлячи: «Зате які в мене маківки повиростали! Які квітки-донечки!» Лія теж найбільше чекала на материнство. Думки про дитину затемнювали будь-які інші її бажання.

Наступного дня, цієї самої вечірньої пори, коли Лія, перекинувшись кількома словами із сестрою про її успішні вокальні тренування й навзаєм сказавши, що в школі все по-старому добре, взялася готуватися до сну, за стіною знову почалася гризня. Жінка зарепетувала, й так само ненависно та істерично:

«То що, може, кинеш нас, може, наплюєш на нас?! Може, завоював директрису і все, страсть паутіхла?! Може, розвестися надумав?! Думаєш, якщо мені – сорок п’ять, то все, моє життя закінчено?! Думаєш, більше на мене ніхто і не гляне?! Нащо десять років тому на мені женився, скажи, нащо, коли знав, що сім’я тобі не потрібна?!» – не вгавала вона.

Лія схопила котрогось із учнівських зошитів, скрутила його в трубку й приставила до стіни, притулившись вухом. Їй було цікаво, що скаже у відповідь такий абиякий і нездалий чоловік.

Але він змовчав.

«Не мовчи, заразо!» – жінка, ніби відчувши бажання Лії, гримнула на благовірного.

Він укотре промурчав щось неясне.

«Холєра», – розізлилася тим часом Лія.

«Якщо казати таке, то краще нічого! – далі повела свою партію сусідка. – Не переживай, я поїду, а ти лишайся в цій норі, у цьому сараї! Не їж нічого, до мами поїдь, у село кохане, сала набери! Що хоч, те роби, вітром війся, як неприкаяний, але додому в Київ не являйся! Дитині скажу, що пропав безвісти! Що-небудь набрешу, тільки б забула батька самашедшого! За що вона тебе любить?! За що?! – укотре взялася схлипувати. – Ненавиджу! Ненавиджу!»

І знову гримнули двері.

А потім це повторилося знову.