Розділ І Хутір очеретянок

Образ «вродливої» пташки розтанув, коли обернулася – назустріч летіла вихором її сестра-близнючка Мія.

– Софія телефонувала, десь за годину вони із Семеном будуть у нас! – жваво підскочила до сестри, повідомляючи добру новину.

Лія цілковито повернулася зі своїх тихомирних уявлень у теперішню коловерть. А саме коловерть завжди розгулювала побіля її молодшої на сорок хвилин сестри. Так було змалку. Де Мія – там вітер і шквали, галас і крик, регіт і грюкіт. Так було, так є і дотепер.

«Стриж, – усміхнулася про себе старшунка.[4] – Така ж галаслива й прудка, як стриж, – згадала Лія одну з найшвидших у світі пташок. – Хоча літає Мія як ластівка, красиво і з блиском», – укотре запримітила й виснувала.

За мить, коли сестра стояла поруч, Лія, дивлячись угору, промовила до неї тихо-претихо:

– Ти це чуєш, ластівко? – саме так зазвичай і зверталася до сестри-близнючки.

– Що? – так само нишком постаралася мовити Мія, але в неї вийшло геть інакше – голосніше й удавано, а не правдиво.

– Тишу, – прошепотіла Лія. – Слухаю її, не наслухаюся, – аж прицмокнула губами, зімкнувши при цьому повіки.

Мія звела брови, вдаючи серйозну.

– Тишу? – перепитала. На хвильку замовкла – і вистрілила сміхом, мов конфетті з феєрверка: – Ліє, руда моя бестіє, ти невиправна! – заляскотала.

Лії здалося: все довкіл нині розгнівалося на її необережну й галасливу сестрицю. Диво-пташка, мабуть, аж підстрибнула у своїй колисці на котрійсь із в’язевих верхівок, зачувши несподіваний вереск. Тому старша із сестер хутко запропонувала метушливій близнючці прогулятися до річки, й вони обоє вийшли за похилені ворота просторого подвір’я.

Вони жили так, ніби справді були ставковими очеретянками. Бо про сестер Лію, Мію і Софію мало хто що знав. По тому, як померли їхні єдині родичі – дід Гордій, баба Устина й мати Марія, дівчата лишилися самі на відлюдькуватому, хоч і живодайному острові невеликого й густо озелененого селища. Тож нині дівчата знали хутір, на якому жили, ліпше, ніж самих себе. І не сказати, що сестри не виходили в люди, чи не купували харчі в магазинах, або не їздили «в центр» столиці, не навідували кінотеатри… Все це було у їхньому житті, але все це не було їхнім життям.

Вони мало спілкувалися між собою і так само рідко контактували з оточенням. Через це хтось прозивав їх монашками, хтось дивачками, але найчастіше про сестер на прізвище Маковій казали: зашугані[5] дідом онучки.

Його ж, дідовим словом – «зашугані» – й обзивали.

Свого часу трійко сестер вивчилося заочно на вчительок. Відтак Софія проводила уроки вокалу – винаймала кабінет у місцевій музичній школі. І малювала. Але то – для себе.

Лія навчала учнів початкових класів у селищній школі, а Мія… А Мія, хоча й отримала диплом учителя, досі шукала справу свого життя, змінюючи одне захоплення на інше.

Дім, чи радше квартира, де вони мешкали, належала предкам, котрі теж колись учителювали. Молоді й перспективні педагоги – Устина, у дівоцтві Лозова, вчителька молодших класів, та Гордій Маковій, дипломований фізик, – приїхали в Приграддя з Волині з трирічною донькою Марією. Немісцевому подружжю виділили державне житло в учительському, як його називали, будинку. У двох квартирах з окремими входами жили інші родини вчителів, а в середній, теж із власним «під’їздом», – пара Маковіїв. Через роки їхня талановита до співу донька Марія вивчилася в столичній консерваторії на вокалістку й зробила шалену, за словами родичів, кар’єру, виступаючи по всіх країнах бувшого СРСР. Ще, наскільки знали жителі Приграддя, вона народила трьох доньок, але виховувати їх довелося дідові-бабі, бо Марія безнастанно гастролювала.

То все було відомо зі слів, зокрема, Устини Костянтинівни, котру саме так усі називали, поки пам’ятали. Навіть внучки іноді забували, що їхня баба Устя вже не строга і взірцева вчителька в школі, а літня домогосподарка на пенсії. Ім’я по батькові причепилося, ніби краватка, котру до смерті не знімав, і до діда Гордія Васильовича. Родичі-вчителі – то вам не просто родичі, тим паче, за радянських часів.

А матір Марію діти бачили лише кілька разів – вона влітала розфуфиреною,[6] як казав дід, павою у їхню «глушину» й так само хутко звідти вилітала. Востаннє приїхала додому… помирати.

Діда з бабою немає, якщо точно, вже років сім. А приватизований дім, чи, правда, квартира, зосталася. Довший час у занедбаному «триквартирнику» ніхто, крім сестер, Маковій не жив. Але днями почали навідуватися незнайомці. Дівчата їх досі не бачили, але чули через стіни, що, як відомо, теж мають вуха.