Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

Сірома зірвалась. Каліки, плохі, знужденілі, підводились з землі, здоровіші лізли на вози, обсипали скелі; дикі груші й дуби зарясніли від людей, хто хапав кісся, рогатину, коні заіржали, воли заревіли, табір, а кінця його не було видно, зашумів, загудів, закімшився, як клубовище черви.

Земля ще не вигрілась, але сонце за блакиттю, за білими хмарками, за орлами, що ширяли, жагтіло високе й палюче. Натовп хвилювався проти весняного леготу, що знімав снігові буруни на ріці, гуляв рогозом, сухим ковилом, кульбабою.

В запорозькому коші стріляли на віват, віватування швидко наближалось.

Сірома не знала, чи переймати їй запорозькі вівати. Вона й не знала як слід, в чому річ, і Хмеля не була певна, чи це не той, що біля тичини в’ється, та чи взагалі є такий.

Семенко-хлопець і Максим вилізли на воза — перед ними хвилювався натовп, повідь гир обсмалених і кошлатих, деяких із сірими ковтунами, тисячі гир хлопських, уходницьких, андиберських. Навіть циганчуки були осьде, з мідяними сережками в ухах, були й гривасті гирі хлопів з-над Дністра — й звідти вже приходили, з ланів Потоцького-Ревери й підлого пана Сенявського. Натовп мовчав і роздавався. Семенко побачив запорожця з білою короговкою, він мчав, вимахуючи шапкою, що її мав у другій руці. Лірники ледве встигли винести ноги.

— Дорогу Хмелеві, дорогу старшому!..

І в просвіті між натовпом на гнідому аргамаку[34] показався вершник. І він, а за ним панцерні, мчали так швидко, що юрба не встигала розглядіти. Та під грушею, де розташувалась кузня, оршак[35] зупинився. Семенко міг добре бачити: на гнідому важко сидів кріпкий чоловік у зеленавому виполовілому жупані, у чорній бурці поверх жупана. Згорблений, чи то бгав зумисне велику голову в плечі, дивився, як вовк. Поростав бородою, брови зрослися на переніссі, й водив колючими очима. Лице відливало жовтизною — не спав, мабуть, довгі ночі. Поряд нього басували статні січові отамани, один з них навіть кошовий, сказав Максим.

— Хмелю, — крикнув хтось із юрби, — я тебе знаю, Хмелю!..

Розштовхуючи людей, Вовгура вибіг, закидаючи на голі плечі дерту серм’ягу.

Хмельницький сперся рукою об кульбаку й приглядався Вовгурі.

— У пана Закшевського, старости чигиринського, я, доїжджачим бувши з паном Пронським, бачив тебе, як ти шапочку скидав перед пресобачим сином!..

Він реготався, добігши перед самого Хмельницького, шкірив свій крогульчий[36] вид. А Хмельницький, зжовкнувши ще більше, штовхнув його носом чобота в груди так, що Вовгура заточився й упав носом у землю.

Юрба зареготалась, аж луна ляснула об скелі.

— З ким свині пас, з тим і пастиме, — промовив Хмельницький, і Семенко здригнувся від цього глухого голосу, що мов рвався зо скелі, — котрому ще захочеться про давніші коліґації[37] згадувати?..

Юрба мовчала.

— То я вам скажу, — почав Хмельницький, — хоч і шкода много говорити, а лучче і благополізніше діло творити. Сина мойого убили, люди, поганьбили жону, достаток відняли, все взяли, навіть походного коня, а мене на смерть осудили. Нема іншої нагороди за кров, яку я за його мость короля пролив, ранами вкрите моє тіло тільки для ката знадобиться. Я в Чигирин по мсту міг іти, пресобачого Чаплинського рознести на шаблях. Але теє не палить мене, паче вогню кривда не моя, а ваша…

— Добре говорить, — обернувся Максим до Семенка, — слухай…

І юрбою пішла хвиля. Вовгура підвівся, обтирав кров.

— Запорожці, єдинокровні браття, не видали на поталу, — Хмельницький поглянув на кошового, — слава за це панові кошовому. Його мость король Володислав, дай йому, Господи, многі роки предовгої і щедрої жизні, сказав мені: праве твоє діло, але не законом доб’єшся ти свого права. Не в трибуналах, не в гродських судах… Згадайте, козаки, так мовив король його мость, що й ви — воїни, і шаблі — ваша охорона…

Знов шепіт пішов натовпом. Люд не шиширхнув. Весняні хмарки плили й кричали високо орли.