Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Маю шаблю в руці, — крикнув хрипко Хмельницький, і луна покотилась по всьому таборі, — ще не вмерла козацькая мати!.. За кого хан, той і пан. Кримський хан Іслам-Гірей посилає нам на допомогу перекопського мурзу Тугай-Бея, відважнішого і удалішого з усіх кримських мурз. Чотири тисячі чамбульних[38] веде мурза до нас. Коли хочуть кролевенята, щоб ми соловіями заспівали, то заспіваємо їм, пани-браття. За віру ідемо, єдинокровні брати, за націю нашу, а ляхи її до розпачі довели. Схоронить нас Бог і подасть потуги, бо правда наша і Бог з нами…

Він замовк і заплющив очі, як би молився чи метикував. А коли луна віднесла його останнє слово й замовкла — вмирала проти південного розжевреного сонця, натовп, втім, і не добравши, про що йшлося, збагнув, що ця людина під грушею, у виполовілому жупані, — його остання надія. І коли Хмельницький повагом повернув до запорозького коша, юрба заклекотіла. Найближчі йшли поряд з аргамаком, вели його за узду, клишоногі, вошиві, з ковтунами на головах, голомозі, нагі з жердястими ребрами, тільки в самих дертих шароварах, із шкаралущею бруду на плечах, бородаті, цигани, хлопи з-над Дністра, погоничі биті й тавровані йшли поряд з ним. Лірники сочили сльози з більм, плакали й інші, а ті, що вели коня за узду, що бралися руками за Хмелеву бурку, вили, вигукували, співали. Лірники, заводячи, кінчили:

Мушкети без курків,

а ще серце козацькеє

не боїться турків…

— Ідемо, малий, — крикнув Максим Семенкові, що перся наперед, злюще розштовхуючи голоту, — каші не застанем…

Але хлоп’я підбігало, його не слухало.

3

— Вічний мир, пане підчаший луцький, ваша мосте Львисерце-Виговський! Вічний мир прийде, бо мусить прийти, коли віримо в людський рід, коли віримо в людину, твір Божий. Скільки ж бо втрачено чину, скільки розгублених сил у служінні Марса? Йде ж людськість уперед, вперто й послідовно йде, не скажіть мені, що й вашою мрією — тільки війна, тільки тінь меча над юдоллю цією…

І магістр Гедеон Юрій Рославець, у горінні свойого, хоч і недовірливого, але порвистого ума, показав презирливо на це все, що довкруги, — на злотолиті од полуденної спекоти, запилені мури львівських вулиць, на квітіння садів, що збігали зі Святоюрського узгір’я; кишма кишить веселий люд, але все одно юдоль, це тлінна юдоль…

А його мость Іван Львисерце-Виговський, цей неуклінно усміхнений під своїм русявим вусом, цей лагідний, з провесінню сірявих очей лучанин, незлобиво мовив:

— Вічний мир, магістре? Хіба не думаєте, що й я прагну тільки Марсової охоти, й я делектуюсь[39] бряжчанням оружжя? Гай-гай, помислити тільки про розум людський, про вперте змагання його в виш — адже ж іще Леонардо сказав: ще «будуть у нас крила», адже ж homo eruditus[40] про що може марити інше, як не про радість творчості, радість крилатої мислі, радість відкриття, магістре, але…

— О, але, але — завжди ви зі своїм вічним але… — тупнув ногою розпалений магістр, спересердя перекинув падуанську мантилью через рам’я й клунок із книгами — єдину свою фортуну.

— Може б, і я, — сумовито поглянув Виговський на пале квіття вишень, що кучеряво схилились над муром, — може б, і я віддав себе залюбки студіям. Близький мені Абеляр, близька мені математика й геометрія, в священних афінських гаях хотів би я проходжуватись у тихій розмові, хотів би я оновити римське право за законами нової юридичної логіки…

— Та, ваша мосте, суєта вас принадила, золота жага цього королівства мізерного, гонитьба за шанобою й пихою?.. Посперечаєтесь, чи війна — отець усіх речей, знаю.

— Меч на землю принесено, не мир, мій друже. Відложимо на час ваші мрії про вдосконалення рахункової машини, що її почав конструювати пан Паскаль, ваш паризький учитель, магістре, — він посміхнувся, — машини, яка б вміла не тільки аддиції й субтракції, але й мультиплікації й дивізії[41], відложімо, бо не час, не час нам…

Хмари, як галери, галери дужовітрилі, хмари, як орлі крила, розгорнені над блакиттю, хмари плили над Святоюрським узгір’ям, а промені кривавими списами протинали їх — там угорі йшла битва елементів.

— Родиться людина, — сказав далі Виговський, — як нице ніщо, прийнявши Бога, тільки стає на дорогу дітей Божих;, чи ж має право, забувши про братію свою, таку темну, таку безталанну, хотіти собі лиш спасення?..

— Мало було б мені діла до обездоленої темної братії, — пхинькнув магістр, — черва хай зістанеться червою, а орли і самі полетять у підхмар’я…

— Ваші погляди близькі до єресі, — посміхнувся Виговський, — хоч ви визнавали мені, що вірите в Бога-Сотворителя, хоч кажете, що божеська іскра у вас снажить вас чинити добро. А що ж є Отчизна, — спинився він, осяяний сонцем, схилив своїм звичаєм голову набік і так пронизливо, так таємничо вдивлявся в магістра, — Отчизна…