Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Всесвіт — Отчизна моя, — сказав Рославець.

— Хто всюди має, той нічого не має, але облишмо. Так тим більше, майстре, — посміхнувся Виговський, — коли тиранством гноблений ефіоп чи калмук, чи ж не станете й на його захист, бо ж і він людина, й у ньому є дух — іскра Божого…

— Стану, так мені допоможи Боже, бо в свободі народжується людина, й ніхто їй не сміє свободи відбирати…

— Тож бачите, — тріумфально вирік Виговський, — за свободу, за мир, за людину — дитя Боже — мусимо змагатись. Заснуємо вічний мир і почнемо новий день для людства, але тих, що проти нас, тих назвемо дітьми дияволовими…

— І тих знесемо, — в запалі сказав Рославець, — духом нашим, ваша мосте Виговський!..

— Духом і мечем, коли треба… Може, тим мечем, що нам син Божий приніс… А може, й земного, залізного треба буде нам меча…

Рославець відсунув берета на потилицю й чорне, блискучо-тучне, неуложене його волосся розмаялось. Надив його цей тихоголосий, цей луцький юрист, цей диспутант з обличчям Цинцината, хоч і проглядав фальшивість його інкурзій[42] в теологію; підозрював і у ньому прихованого безвірника. Строге обличчя паризького вчителя Томаса Гоббса, який нещадно вчив, що тільки держава — початок релігії, тільки держава — добро, пригадувалось безугавно в диспутах з Виговським. Але сам магістр признавав, що, прибувши із заходу, відбившись від дому, може, й далекий від мислей і хотіння тутешніх людей, земляків, не розуміє того, що палить їх. Може, судить їх іншим судом, тут земля згоряє, тут не треба метафізики, а діяння й простоти.

— Якщо я пристав до вашої акції, мості Львисерце-Виговський, — строго сказав він, — то це тому, що розуміння божеського мудрого порядку дала мені математика, й вона, що є верхів’ям людського ума, допомогла мені вміти відділяти добро від зла. Математика служить тільки добру. Йду з вами, бо прагну ладу, ordinem novum[43], пане підчаший!..

— І ordo novus настане, магістре. Це така ж правда, як та, що її безсмертний Регіомонтанус назвав тангенсом з відношення протикатети до катети, ви бачите, — посміхнувся Виговський, — що й волинських юристів цікавить іноді геометрія…

— Особливо, коли йдеться про фортифікаційні проекти, — лукаво посміхнувся й собі Рославець, — бувають же іноді юристи будівничими укріплень?..

— Так як філософи дипломатами…

Та вдаряв Благовіст і у війстя собору пливла юрба. Заїздили ридвани й кочі з гайдуками, цугами завертали знатні під дім Боїмів, панство шляхетно уроджене, кролевенята на Язлівці, Підгайцях і Бродах, виступали в червоних сап’янцях, в позлотистих деліях, відкладали соболині шапки з чапліми перами, увіходили в дім Божий, тільки злегка потуплюючи очі, але їхні гострі вуса так і пнялись угору, нездоланно, гордовито — далі шпалером[44] стояли офіцери львівських корогв, орлята руського воєводства, відводили смілим зором панянок. А ті в товаристві старших паній, піднявши трохи важкі фалюндишові[45], адамашкові[46] сукні й показавши носики посріблених черевичків, ішли в храм, спинившись на хвилину коло посвяченої води в захристії[47]. Підійшов і його мость намісник Луцький. Може, й зумисне приспішив кроку, відсунув легко якогось хорунжого, що стояв у шпалері гульвіс. Замочив пальці у святій воді саме тоді, коли й панна в брокатовій[48] іспанській гупелянді із накрохмаленим коміром й у парчевій шапочці, панна чорноока, затінена опущеними віями, підійшла й собі до води. Поглядом зустрілись, зустрілись і пальці їхні в воді, панна зсунула брови й промайнула її очима проміниста стрілка, промінь упав на спокійне обличчя, але тільки на мить: осінила і себе хрестом і шамшіла сукнею, пішла повагом у храм. Виговський ступив і собі далі, але його затримала рука: «Позволь ващець». Перед ним стояв офіцер гусарської корогви легкої коронної кінноти, ставний рубіжник з коротким вусом, з твердим скелистим обличчям. Вийшли на паперть.

— Вашець знає, хто ся панна, що брала з тобою воду?

Виговський ґречно мовчав, як би усміхнений.

— Що ся панна — Олена, каштелянівна Новгородська, Стеткевичівна, не знаєш либонь?

— Знаю, вашмосте, а в чому річ?

— А в тому, що коли вашмость схотів би до панни Стеткевичівної в зальоти йти, то перше підеш до мене, щоб тебе моресу[49] навчив, як Януш Корсак єсьм.

Виговський легко вклонився.

— Рач[50] же навчити, вашмосте, коли себе за такого доброго вчителя вважаєш.

— Хоч би й зараз, — рикнув пан і потягся собі до карабелі[51].