Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Я думаю, Іване Васильовичу, що він їх з радістю прийняв…

Болотов не сміявся. Задумався. Зібрав у кулак коротку борідку. Браги не торкав. Доймала його думка. Їхав через Україну, насичену передгроззям. Світанки вставали мрячні, а тоді розцвітали багром. Гуділа земля, нишкли трави, мов у дожиданні ратей і війн. Пінились Дніпрові чорториї, рвались до моря хвилі-ненаситці. Щетинились ліси, шуміли, як би стосот загонів таборувало там, в чорноліссі. Ні, здиблена, розшуміла тая Україна.

— Розпалить, Григорію Федоровичу, — погодя мовив Болотов, — розпалить пожар той чигринський сотник. Я його в ділі не бачив, але кажуть, що це не Остряниця й не Павлюк. Сто тисяч піде за ним. Все рушить за ним…

— Може, й рушить, Іване Васильовичу, а може, й ні, — сказав Кунаков, — кому охота в петлю лізти. Черкас лінивий. Почухається, пометикує й махне рукою: мовчи лихо, аби тихо. Я черкаську натуру знаю.

— Злобляться до остервеніння, думний дяче. Ти тепер України не пізнаєш. Крик і стогін народний уподобляється грізній тучі всеповергаючій. Хватить польського ярма…

Болотов порвисто крикнув, аж мочимордна шляхта обернулась. Кунаков його втишив. З Литвою не треба займатись, її не треба дражнити.

— Бачив я коверзування польське в Україні, Григорію Федоровичу, — сказав Болотов, — яко гарпії, зо шкурою поїдають християнський народ, в кочі запрягають, повіриш?

— І повезе їх народ, — посміхнувся Кунаков, — Потоцький восковими зробить бунтарів. Вишневецький їх у бидло зовсім оберне…

— Пани, пресуча їх мать! — крикнув Болотов. — Григорію Федоровичу, згадаєш моє слово, коли прозрієш! Нощно і денно моли государя подати черкасам поміч. За віру, за єдинокровних і наших братів… — Кунаков випив браги, гикнув, обтер вуса. Вперся синіми-синіми очима, де й добрість, і лукавість, вперся просто в Болотова.

— Когда б государь наш і захотів дати поміч Хмельницькому, то я — думний дяк Кунаков — денно й нощно буду його всовіщати: ні одного рубля, ні одного стрільця, ні одного сокола не послати на українний рокош. Воздержимось, аки можна, і тоді тільки рушимо, коли й ляхи, й черкаси скривавляться до краю. До того часу, — він зсунув уперті брови, — Іване Васильовичу, остав предерзостні мислі.

— Но пошто, Григорію Федоровичу; я пользи хочу для нашого государства.

А тоді Кунаков нагнувся до нього й зашепотів гарячим своїм, тучним шепотом:

— Мислей не знаєш ти Богдашки Хмельницького, боярине. Може, це вор воров. Може, дай йому вікторії, то він не токмо по Віслу займе, але й Москвою затрясе, от што, боярине. Єсть же в тому укріпленії черкасов польза для московского государства?..

Болотов мовчав і слухав його. Не знав, що відказати йому. А Кунаков позіхнув і перехрестився широким хресним знам’ям. Товсті були пальці у нього, з білявими волосками.

— Добре годують литвини, чортові душі, Іване Васильовичу, уконтентували медвяно…

Шрам поперек усієї губи, шрам з-під Смоленська, блід на обличчі Болотова. Може, й правду говорив думний дяк?..

Полум’яні лілеї у Дніпровій сазі, на Бецькому острові розтанули в темені. Щезли кармазинові мотилі, золотобагряні жуки. Здаля горіли козацькі вогнища, здаля шуміли табори. А туман знявся з плавнів, пішов по водах, сірий туман. Світало.

2

— Має хто звір’я? Віддай шкуру панові. Риба в кого є — давай данину панові. Воєнні користі, кров’ю твоєю здобуті, й ті мусиш панові віддати, який кінь чи оружжя буде в козака. А ще же когда случиться на козака вина й малая, то в казнях невірних превозхождаху мучительством. Правда тому, панове, що речу?

— Правда! Правда твоя, бурсаче!..