Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

Але брат Домінік, давно перейшовши грані любові й ненависті, таки бачив, що Корсак знітився. Може, не міг він подолати душевної туги; мовчав, але видно було, що терпить. Домінік осяювався холодною радістю, надіючись на відплату, і так прагнув влади, що одна мисль про неї відміняла його, а Корсак дедалі темнішав від чорної нудьги. Цієї порани своєї гордості, зазнаної від панни, такої далекої вже нині від нього, не міг забути. А може, ще іноді вкрадався до нього ще важчий сумнів, ніж той, з яким дивився на цей барвистий похід бундючної шляхти, — чого варте це все?..

Проте був лиш воїном і в шквар, чи в студінь, в певності тріумфу чи в безнадійності, як недавно під Костянтиновом, сповняв свій обов’язок.

Їзда наперла, роз’єднала друзів. Ці вельбучні гевали на коштовних аргамаках, в свіченні діамантів і золота, навіть не хотіли глянути на такого підло вирядженого, як Корсак, дарма що не встигли ще й понюхати пороху.

— Того цілого заходу не потрібно, канчуками їх розженемо, гільтяїв…

— Ви не знаєте, мості пани, який то вже між хамами страх, яка то тривога…

— Тільки з поля збити, а решту довершить челядь.

— У колодках приведемо Хмеля!..

Проїздили, видзвонюючи срібними наусами й морхами[501], вимахуючи шестоперами й буздиґанами («Со panek, to hetmanek», — посміхнувся Корсак), п’яно пашіли, реготались — юрба безжурних гевалів, у раюванні, у похміллі, як у Кракові чи в Уяздові, аж Корсакові підступило до горла: собача ваша кість, мочиморди, фазаножери, периноспали, Епікурова чередо!.. Побачу я вас у полі, півнячі гребені, як потрусите штанями!..

П’яно перлись у темінь, у мжичку, високо присвічували їхнім ридванам доїжджаючі й псарі смолоскипами: живиця стікала в болото, вітер жадібно схоплював полум’я, в півтемені гризлись, іржали коні, тремтячи від студені, валила пара від них, а валками — непроглядними, забрьоханими, п’яними валками — в палахкотінні лучин гримів обоз.

Корсак відбився на узбіччя зо своїми двома панцерними. Стояв кінно в перемоклій опанчі, й повз нього котились, виринаючи з мряки, ридвани, де верещали дівки, сопіли вельбучні вельможі, що через тучність не могли сісти на коня, йшла піхота, чалапаючи по болоті, їхали карети, фургони.

У тумані, що стояв густий і сірющий, тремтіли вогні. Видавалось, що там, на видноколі, розкинулось велетенське місто й вивалило свої ґелюхи — сокотливі гамірні вулиці й майдани.

Плохий піхотинець топтався при дорозі, прив’язуючи мушкета до вилок. Був русявий, кріпкий, мабуть, з ланових полків. По лобі, по щоках йому стікала вода. І кляв у песячу кість цю негоду й цей похід, мабуть, сам із курпівських кметів, а тепер відбився від хоругви.

— Добре ж то панам у ридванах, на аргамаках, а ти, Мацьку, міси болото…

— Що ж то за Мацько такий? — нагнувся до нього Корсак, задзвенів наручнями.

Піхотинець підняв тихі очі.

— Мацько то є, прошу пана, з ланової піхоти князя Любомирського.

— Будеш мати завтра коня, — потішив його Корсак, — може, й три приторочиш, Мацьку…

— Може, й мене приторочать?..

— Так собі не віриш?..

— Собі — не собі, а мості Хмельницькому вірю, в нього довші руки, бо двічі вже, не лиш панів, а й гетьманів ликом приторочив… А нас, Мацьків, то, може, ще й потішить…