Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

Януш Корсак брів, як у тумані, по цьому шатрі, шукав тверезішого обличчя, пливкіше слово хотів чути, але застали йому дорогу обважнілі, вилискуючі від туку й вина личини, облаплювали і його, втім, не пізнаючи, кухлі і пугарі тиснули йому в руки й пашіли в лице винним паром, п’яним жаром дихали, відводив їх лапища, пробачався, не чоломкався, нахмурений ішов далі, переступав тілища на коберці, освинілих уже зовсім вельмож, що лежали в своєму блювотинні, рохкали й стогнали або качались, облапавши розісміяну, в спорзно[508] роздертих брокатах і фалюндишах, дорогу дівку…

— Брате мій, де ж вас шукати? — похитав головою, грудьми до грудей стрінувся з фратром Домініком Збаразьким, що блукав і собі поміж хмільною братією. Не бралася його її вогняна душа, тверезий і холодний ішов, поскубував собі свою рідку борідку, якої не голив від заславської опресії. Ще більше схуд, аж прозоре, таке воскове було його обличчя, а в очах не вгасав жар: глум і погорда, святебність і гріх. Ходив, як і Корсак, не в злотоглавах і оксамитах, а в жовнірській півбайдані зверх бармиці[509] й чернечого габіта, з крицевими простими наручами, з контарем при боці. Як і давніше, був панцерним товаришем у хоругві Корсака, Яреминого кінного компуту.

— Єдині ми, здається, з тобою, ваша мосте, — сказав чернець, — в цьому королівстві Бакха й Венери, не тратимо голів…

Усі поп’яніли — навіть Домінік Заславський, що хоч сам фазаножер і гортановстек, сласний конфетолюбець, проте ніколи голови не тратив, вистерігаючись служби Діонісові, тепер посоловів від бургунда. Сидів біля молодого Конецпольського, веселуна в злотоглаві й у клейнодах, з оксамитною шапочкою на кучерях, і дивився світючими очима на безеценства оргії. Ярема Вишневецький і Адам Кисіль не виходили зі своїх шатер. Перший — ображений за те, що не йому віддали реґіментарства, другий — просто зі страху, щоб, бува, сп’яна не порубано його шаблями, адже ж учора ще в очі названо його зрадником наших секретів, які начебто сам реферував Хмельницькому, адже ж ще вчора взято з його власних возів трьох козаків, порубано їх перед його ж шатрами, голосно викрикувано, що Кисіль хоче бути хамським королем і давно пора його вбити на палі. В шарлатному охмелінні бенкетували реґіментарі й панята, ротмістри хоругв, начальники шляхетського рушення: князь Любомирський і князь Тарновський, з-під їхніх пірначів виступали в полі бутні Кирдеї, Дрогойовські, Липські, Обертинські, Халенські і Тарли… Шестопери й буздиґани, вийняті з-за поясів, бо розперезувалась шляхта, котились із пугарами по дощатих столах, залитих липкою мальвазією. Курилось з лобів, парували на срібних полумисках страви, костями вергли на себе п’янчуги, перепиті хрипіли, легко спалахували, поривалися до шабель, хвалили божка Бакха, а розмальовані панянки, вогненноволосі, з косами, як крукокрилля, в діамантах і рубінах, з мушками на припудрованих щоках, коштовні повії зі Львова й Любліна, не п’яніючи, похмелілим лицарям відпинали потайки яхонтові застіжки й ховали собі, прозорливі, легко зароблене добро за ґорси[510] і в кишені, поміж фалдами й фальбанами[511] пишних важких суконь.

Зацвіліховський і Чорний — ветерани козацьких війн, славні порубіжники, прелюті вороги Хмельницького — гостили за своїм столом Семена Забузького, козацького полковника, що недавно передався з гетьманського табору до поляків. Брат Домінік показав Корсакові цього дебелого хмурого козака з чорним вусом, з густими зрослими бровами. Не всі йому довіряли, не всі могли забути, що під Жовтими Водами перший передався до Хмеля, пам’ятали його шаблю під Корсунем, але інші, особливо з українної шляхти, шанували його за відвагу й індустрію[512], казали, що на Лівобережжі незліченні табуни його ходять, а золотий дуван закопав під Брацлавом, за теє золото, мовили, пів-Волині купив би, коли б схотів.

— Наш конфідент іздавна, — пояснив пошепки брат Домінік, — готовий був власноручно, на наш наказ, позбавити Хмельницького життя, але не встиг, земля вже під ним загорілася. Маю підозріння, чи не видав його один із наших конфідентів, втім, шальвіра з шальвір, один такий Транквіліонус Римша, шкодую, що так мені легко видерся із Заслава…

— Що ж він розповідає, — зморщився Корсак, бо не терпів ані секретних конфідентів, ані перебіжчиків, — що там Хмельницький думає-гадає?..

— Вікторія наша певна, — промовив брат Домінік і взяв ротмістра під руку, — вийдемо, вашмосте, на свіже повітря, тут мене вже млоїть, втім, і непристойно для мого стану дивитись на таку вільність обичаїв, на це царювання старовинних божків і богинь, — посміхнувся. — Гільтяйство, за свідченням Забузького, у великій тривозі й у ще більшому занепаді духу. Множаться голоси проти Хмельницького, військо без харчування, гармата кепська, татарська спілка не дописує, розстрій між хамством величезний…

— Але не більший від того, що у нас, — озвався Корсак, — й у нас, що паненя, то гетьманя, дрібні амбіції, привата передусім… А ця содома? Ті, що пишаються римськими чеснотами, погрузли в багно хмелю й розпусти! Самі реґіментарі замість прикладу посполитим валяються в багні…

— Щодо війська, — продовжував Корсак, — то кінник наш добрий, але піхота, зжалься Боже. На одних голендрів і німців можеш тільки надіятись, все інше розбіжиться, нехай тільки татари покажуться. Чи видано? Двісті тисяч самої челяді! Тому гільтяйству я ніколи не вірю… А реґіментарі? Тишкевич юдить проти Яреми, Ярема — проти Заславського… Стільки в нас армій, скільки кролевенят і панят, ба, останній худопахолок, коли тільки печатається гербом, вже себе має за воєвождя…

Вийшли з душного, оп’янілого вщерть шатра. Бились у пурпур намету почмарілі голоси бенкетарів. І не лиш з реґіментарського шатра: як зайняв, увесь табір серед туману й ночі палахкотів вогнями, віватував, балював. Раювала й гусарська чернь, і чужинецькі компанії. Стріляно безпересталі, виточувано щораз нові бочки, здавалось Корсакові, що гомінка, іскріюча ріка котить свої брижі через увесь табір, хто не хоче, нагинається, підповзає, набирає пригорщами, сьорбає той синій п’янючий напій і світяться дикі харі почманілих воїнів синьо з-під шишаків, синьо мерехтять викочені бездумні вирла… Напідпитку стає людина левом, згодом перекидається в лагідне ягня, облаплює, чоломкається, пхинькає, щоб нарешті обернутись у кнура й качатися по болоті, втрачаючи людський вид…

— Не поділяю твоєї думки, ваша мосте, — промовив Домінік, — багато правди в тому, що говориш, але на цей раз не реґіментарі вирішать, а сам воїн, воїн же у нас не жовтоводський і не корсунський, битний і смілий. Піде, не слухаючи ні кунктаторів, ні п’яниць, бо ненавидить Хмеля, як самого гаспида, й знає, що тут рішається доля Речі Посполитої. Вже перші зустрічі виявили нашу перевагу. Виперли ми гільтяйство знов із Костянтинова, в під’їздах і герцях зламали ми дух ворога, вже бачить, з ким має до діла… Кажуть, що серед хлопства велика тривога… А наша рука працює, конфідентів розпустили ми по всьому таборі, під’юджують чернь, перекуплюють старшину… Побачиш, може, ще завтра самі нам приведуть Хмеля у путах…

За річкою, за туманами, важучими, густими, мерко рисувався козацький бік. І там мерехтіло, свічіло море примерклих вогнів, але тихе, мов заворожене. Ця лиховісна тиша могла бентежити. Не чутно було ні віватування, ні пострілів, ні ричання мужви. Козацький обоз ні шиширхнув. Але й не спав. Роздався, сторожкий, причаєний, ждав світання.

— Ось там — річка, ця гнила, топниста, трясовинна, — показав чернець на чорну смугу, що тремтіла від райдуги вогнів з польського табору… — Ось там — гребля… Завтра нею підемо до штурму… Там — козацькі шанці й палісади… А там угорі… Ось те світельце, бачиш, високо над мрякою, ледве блимає — це лігво Хмельницького, пилявецький замочок… Хотіли його сьогодні дістати наші гармаші, але не дістали… Кляте гніздо…

Корсак мовчки вдивлявся в це негаснуче неспокійне світельце. Замочок стояв на одному з шести горбків, але його поглинула ніч, застав туман. Мерехтіло лишень це далеке віконце, либонь у наріжній башті. Господар його, мабуть, не спав. Може, стояв біля вікна й собі дивився на це море полуміні, море кострищ, на ці два табори, переділені чорною невеличкою річкою. Але його володіння простягалось далі. Корсак згадав, що сьогодні вже прибули вістовці з оповідями про криваві хлопські бунти під Ковлем, про пожежу на Володимирщині, про повстання в Ратному. Непевні чутки прийшли з Теребовельщини, з Галича… По Сян підуть покотом… хтось говорив ще в червні… й правда, пішли… Адже ж бурлить і в Білорусі… Сіверщина давно в руїні… Ні один з лицарства не вирвався живим із кігтів Гловацького… Пінщина рушила… біля Острога 25 тисяч гільтяйства бродить у лісах… а з Покуття, казали сьогодні язики, прийшов осадчий Семен Височан… п’ятнадцять тисяч у нього… поділені на легіони й когорти… в Карпатах гримить… А хіба тільки схизматики й українська віра горнеться до цього гаспида? Скільки ж то поляків має він, що із запорожцями побратимство тримають…

— Скажи мені, фратре, — вирвався Корсак з глибокої задуми, — невже це все йде від тієї суперечки за степову Гелену, пані Чаплинську-Хмельницьку? Я оце думав і, признаюсь тобі, втратив серце, навіть коли б і наша це була вікторія, не так легко спинити буде цю повідь… Гай-гай… Це не травень і не червень… Це вже вересень, мості брате, за той час багато води утекло, багато змін… Що було ягням, нині вовком стало… Голуби й ті драпіжні, наче яструби…

— Що ж, — посміхнувся фратер Домінік і блимнуло його обличчя в шарлатному повіві вітру, — те, що виклювалось, забруньчіло… Або ми, або — Русь… Або житиме єдина Річ Посполита, наше Імперіум, засноване Ягайлонами, або ці провінції втратимо назавжди… що більше тобі скажу: ця річка боронить усю Європу від руїни й пожежі… буде ж то кінець світу правдивий, коли зійдуться й руки собі подадуть два палії — Кромвель і Хмельницький… Світить їм одна мисль: володіння гільтяйства, загибель знатних… Загибель усього нашого земного, здавен установленого ладу, а постання нового…

— Треба подивляти, — сказав задуманий Корсак, уважно слухаючи черця, — неабияку силу цієї людини… Потрапив-таки він з нічого збудувати цілу воєнну махину… наладнати уряди… заснувати павутиння шпіонів… (адже ж не скажеш, що певні ми тут, що не слухає нас його вухо, не бачить нас його око)…

— Пов’язатись із потенціями, скажи, мості ротмістре, того не знаєш, що агенти його працюють і в Істамбулі, і в Семигороді, і в Яссах, і в Путивлі, і у Венеції, і у Парижі… Не бракує між ними й людей високої кондиції й шляхетного уродження…

— Чув я дещо про підкоморія київського Немирича…