Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Хто ж, як не Хмельницький, — вкинув Римша, удаючи дурного.

— Так-то воно так, але, як виходить, то мачали й інші пальці в тому ділі. Сам покійний король, нехай йому ся легко ікає, Владислав IV, не забороняв їм, Хмелевим спільникам, конспірації… Та що король? А канцлер, гадаєш, не знав про те?..

— Юрій Оссолінський?

— А хто ж інший? Підозрюють і його, хоч голосно не говорять, проте на сеймі, у Варшаві, от-от було б зірвалось це слово. Змова ця добре зав’язана була, — а ми це з паном сенатором дослідили, бо люди й у нас є бувалі. Знав про те, що бунт має бути, й Виговський, нині великий пан у Хмельницького, а то найбільша сатана, й Хмельницькому все шепоче до вуха… Й інші демони там є: і такий Мрозовицький, і Гуляницькі з Волині, й пан Мазаракі у Львові, й аріанські браття разом з їхнім пріором бароном Юрієм Немиричем (і навіщо такий пан до таких справ мішається, мало йому чернь маєтку попалила?), ба, та й у Києві відкрились-мо змію, єзуїтського магістра…

— Кого ж такого, — поцікавився Римша, — можеш мені сказати?..

— Чому ж би ні? Ти свій чоловік, бачу… Гедеон Юрій Рославець зветься тая змія… — нахмурився Ласко. — Та чи мало їх?.. Бачиш же, які то демони коло тієї безголової черні ходять, бачиш, де її, немудрої голова й розум?.. За такими конспірантами не вдіє й пан Кисіль нічого… Хоч і він мудра голова. А тепер їх, козаків, із Польщею тільки залізом розсудить, прости мя, Боже. Душечки і козакам, і панам роздирає ненависть. Одне думають, друге говорять, а третє чинять. Як же їх мирити? Був я у червні, іменем пана Кисіля, в Чигирині, переказав бажання сенату, подарунки привіз, перемир’я підписав, і прирік мені пан Хмельницький не йти на волость, відпустити орду, заборонити шарпанину й мордування. Добре. Їде з тим пан Кисіль, сердечно втішений миром, до Варшави, реферував панам. Добре, кажуть пани, нехай ся з’їде комісія. З тим виїхали й ми, й козацькі посли. 23-го августа мав би бути з’їзд для переговорів. І душка пана Кисіля ся веселить: велике діло довершив батько вітчизни, не буде вже крівця християн ся лити. Так що ж, ваша мосте? Поки ми в комісіях радимо, як би то прищемити козаків, щоб і коза сита, й вовк цілий, розумієш, друга комісія секретно скликає шляхетське рушення, зброїть старого й малого, з нас ся в кулак сміє… Звичайно, це пана Хмельницького роздражнило. Тут ще Вишневецький з Кривоносом зчепився, мов собака з вовком, де ж те перемир’я? Не маємо тепер віри ні у пана Хмельницького, ні у панів, так як би ми були не комісари, а шахраї й крутії, прости Боже…

«Бо і є ви такі, — посміювався про себе Римша, — крутили та перекрутили…»

— …за нашу щиру волю дві отчизни поєднати — ось що маємо…

— Куди ж прямуєте тепер, панове комісари?..

— Чи ж я знаю, — скис зовсім пан Ласко, — прямуємо до обозу коронного рушення, під Чолганський Камінь. Своя сорочка таки ближча до тіла…

«Бачиш його, — погадав Римша, — своя, панська, шляхетська сорочка таки ближча, ніж козацька». І сказав уголос:

— А до Хмельницького не хочете?..

— Пощо, пане мій Транквіліонусе? З яким лицем? Вже він нам не повірить. Вже тепер на його добрість не надіймося. Гадаєш, не збагнув він, що йому готують? Гадаєш, повірить, коли його усиплятимем, а тим часом під Костянтиновом уже сімдесят п’ять тисяч стоїть під князем Заславським. Чи ж не можна було інакше взяти Хмельницького?..

«…От про що ваші комісії радили, шельмо. Добре, коли пан Хмельницький відкрив те лукавство…»

— …Під Янушполем вже чати Хмельницького…

— Під Янушполем?..

Римша з радості аж крикнув, мало не подавився курячим крильцем.

— А ти гадаєш, вашмосте, що Хмельницький чекає, як чекав ще два місяці тому? Тая фортуна вже минулася, коли він сидів тихенький та божий, по чубику давався гладити. Було тоді ловити фортуну за хвіст…

— Що ж буде, пане королівський секретарю?..

— Нова війнонька. Потоп крові. Тепер вже не комісарське перо, а меч діє, ваша мосте. Тепер журімося не комісіями, а де нам прихилити голову. Постраждає нація… Про мамону вже й не кажу…