Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

«Це тобі болить, голубе, — подумав Римша, — а ти мені теревениш про націю й віру».

— То ж бачиш, пане посесоре Римшо, — зажурено сказав Ласко, схожий ще більше на лиса з прищемленим хвостом, — до Хмельницького не маємо з чим їхати. Можемо ще й живота свого позбутися. Вже й так терпимо…

І пан Ласко пожалівся на опресії й долучання в час подорожі з Варшави. Їхали в постійній небезпеці й тривозі, через Берестя до Луцька, а там до Острога, серед лун і брязкоту зброї, серед непевних і незичливих людей. Письмо від пана Хмельницького охороняє перед гільтяйськими купами, кривди не вдіють, тільки поглумляться.

— Який же тепер мир, мості комісаре? Хіба на тому світі праведним душкам, але й ті, кажуть, у війні. А це під Острогом, начеб і не зумисне (потім вибачались), потурбували молойці. А куди підеш за скаргою? Тремтимо, молимось, щоб швидше під опіку більшого оружжя; якщо миру не спасли, то хоч цей обоз із скринями й винами з самої Варшави треба спасти…

Пана секретаря покликали нагору. З учора пан Кисіль угорів і метався на подорожньому лігві, трясся в лихоманці. Давно не знав такого приниження й такої непевної фортуни. Але тепер, казали, повеселішав і захотів навіть диктувати листа. З того сміялися самі комісарські підписки. Що вже тії листи поможуть?

Римша так і не дочекався пана Ласка, що забарився з сенатором. Тож балював досхочу з підписками, раював з комісарами, точив баляндраси, поки не взяли його за руки й ноги, охлялого від доброї страви й сутої горілиці, та й не поклали на солому. Добряче захропів.

А вранці, коли прокинувся й не добирав, де він і з ким, обоз знявся в дорогу. Сердечно прощався з Римшою пан секретар, тішився зустріччю й запрошував податись з комісією, точив вино й слізки на відклінне й похмільне. А тоді Римша побачив і самого сенатора. Знесли його на ношах, прикритого шкурами, положили в ридван. І лежав так староста Носова, київський каштелян, найменший хробак вітчизни, й. м. Кисіль. Зжовк на пергамент, чуб йому ще більше посивів, порижів і нефарбований вус. А злющий і нетерплячий став комісар, скакав зінським щеням, пащекував на челядь, так і виїхав в прелютому гуморі, жовтими ручищами силкувався схопити з вікна ридвана гайдуків за чуби та власноручно їх нам’яти.

Римша побалював ще в корчмі до вечора двома суліями, що зоставив йому пан Ласко в ралець, а тоді, веселенький, приспівуючи сам собі, потюпав янушпільським трактом.

33

— Нема доброго, що не вийшло б на лихе, така вже моя фортуна, — зітхнув Римша, преважко зітхнув, — о, проклятущі ганси, то ви мене аж осьде найшли. Вирвався я вам під Магдебургом, вискочив із петлі під Нюрнбергом, а таки аж під Сальницею попався в їхні цупкі лапища. О нечесані гирі, о гидосвіти, о гицелі, о муфмафи…

У сальницькому лісі, взявшись за сонцем на Янушпіль, де сподівався вістей про похід гетьманської армії, Римша в саме полуднє напоровся на рейтарську берду[445]. Притаїлись, видно, шельми в хащі й чатували на нього, почувши, як іде лісом. Римша утратив серце одразу. Таких рижовусих гансів, сторчовусих жолдаків знав на своєму віку: пики в шрамах, порябілі від пороху, п’ятірня в залізній рукавиці — довбня, а серце — камінь. Римша спробував інакше: віддав їм усю мамону, яка була зверху, віддав би й те, що було зашите в поясі, але ганси грошаччя забрали, поділились ним, мов вороння, а Римшу все одно зв’язали і взяли божого раба поміж два коні.

— Волі моїй кінець і душечці моїй капут, — упав серцем майстер Римша, а знайомий морозець пішов йому вздовж хребта, і зуби починали цокотіти, — це наємці з Яреминого корпусу, достеменно з тієї клятої драгунії Богуша-Гулевича, бодай же його качка перевернула. Оце мені тут і ковінька. Чи не лучче було мені ще одну нічку ночувати в Лобуні, — причитував, — чи не лучче було мені з Кисілевою челяддю коням хвости крутити, ніж цим гурензонам[446] попастись у лабети… але хто ж міг теє знати? Уроки[447], тільки відьомські уроки…

Рейтари, мов вовчурі, порвались через бір, та так, що Римші спирало дух, віття дряпало його по гирі, шапку зірвало йому з голови, а бідна конячка ледве поспівала за німецькими довгоногими шкапами. Бір рідів. Узлісна пташва зривалась, вимахнувши широкими крильми. Потягло димом, із горішника виїхали кінні чати, одізвались рейтарам, стало гомінкіше й людніше, непереливки: Яремині німці, а це їхній табір. В’їхали на майданець. Над обрістовим[448] шатром посередині жовтів прапорець, повиснувши на стеблі, списами, мов молодим лісом, обіткнено рубежі, димились кострища, шалалась оружна мужва, як прикинув Римша, могло лежати в цьому ліску з чотири компанії. Чвалаї, граючи навкарячках у кості в холодку, відставивши свої вилки з мушкетами, поглянули на Римшу, зареготались, а майстер смутно сидів мокрим півнем, захекався, а від страху звело йому щелепи, пропадав либонь не за понюшку. Ганси юрбились на сонячному варі біля яток, маркітантки, паскуднющі дівки, накрикували до браги, лаялись міняйли, поміж возами вештались худі пси, висунувши язики, хто продавав талісмани, хто теріяк — лікарство на всяку недугу, хто підстригав у цирулика розкошману бороду, хто гострив рапіри, але, озирнувся Римша, ні одного люб’язного обличчя, пропадеш, сконаєш між німотою, ще й чоботищем тебе штовхне, щоб ішов ти, небоже, що скоріше чортам на вила.

Римшу зсадили з конячки й повели до обрістового шатра. Там, у великій спекоті, балювали ритмайстри біля сулій. Порозщібували дротяні сорочки: в лобах либонь добре їм курилось, пили тютюн. Дим і швабський шварґіт, і жолдатські прокльони вирили сизим іскроколом. Довгий профос з відтятим вухом, обвішаний талісманами, а самий як пущик, заглянув Римші в очі. «Франкгайме, обрісте Франкгайме, — штовхнув Римшу під ребро, аж майстра замлоїло, — оце ще один горобець, ще одна шпіонська каналія…» Бородатий Вільгельмус Франкгайм, граючи в карти, навіть не озирнувся. «Повісити, — заскрипів крогульцем, — мало вам дерев у лісі, Kotz Leichnahm?» Римша кинувся було до нього, але йому відняло, як на те, мову, белькотів, вийойкував, вистогнував, та рейтар (той, що обдер його з дукатів) схопив ззаду за гайдавери, за тряске гузно й поволік з намету.

— Вішатимеш, Йогане? — крикнула русява маркітантка, шалаючись біля шатра. — Не забудь же мені дати мотузку, з вішеляка мотузка — саме щастя… самий талан…

Римшу вже не несли ноги. Його поволокли опудалом до дубків, де розташувались міняйла з крамом. Табір, позіхавши од нудьги, стрепенувся. Навіть ті, що дрімали горізнач, насунувши капелюхи на лоби, пробуркались і посідали. Вішання людини — добра розвага. Котрийсь з охочих уже сукав тугу шворку й питав за баранячим лоєм, обозна шушваль, хлопчаки-бубонщики, погоничі, просилися на катюг.

— О бісові муфмафи, — взяло Римшу за серце, — триста пар куп вам болячок в печінку, в саме серце ваше, о лотри, о шельми, о стосот разів прокляте байстрюччя, о свинячі хвости, щоб вам не діждати найближчої неділі по моєму вішанні, щоб вам викрутило вирла, так вам хочеться дивитись на мою муку. Грець вам, гицелі, грець вам, людолови, покарав же мене Господь тим одним горем, що вас бачу, гузнобийники, бецмани…

Римша збагнув, що нічим їх, товстошкурих, не пройме, що повісять його без милосердя, як кошеня, й ніхто, а то таки ніхто, навіть і не подумає заступитись. Взяла його лють. То ж і знатимете, гицелі, як умирають не сучою смертю. Випростався й шарпнувся з рейтарських лапищ, сам, без оправців, хотів іти по свою поталу. І почав було вже відмовляти «Отче наш», бо таки з Богом прагнув покинути цю юдоль, як тут погляд його впав на ввійстя[449] до одного барвистого шатра, де, як догадався, пробував бабський фельдфебель, а там стояла чорнява дівка, розморена в спекоті, в шарлатній юпці, гриміла дукачами. Прикрила долонею очі від сонця, бо било, аж сліпило.

— Файстле, — вереснув Римша, — то ти, солодка відьмо, то ти аж з Авгсбурга сюди прибилась, бісівко? Де ж ти своїх папенгаймців покинула, циганко? Не повісили тебе шведи, не облупили тебе валлони[450] з відьомської шкури?.. — сердечно їй зрадів.

Чорнява пізнавала його. Знала, знала колись і його, шальвіру, таж товклися в одному обозі, таж міняли ті самі фальшиві цехіни, Матер Деї, подумав би хто, де вдруге зустрінуться?..