Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

Басував гнідан під реґіментарем, а він рвав слова від серця; чернь напирала на нього, Кирик бачив, як полотнів красень Габач, як піт із кров’ю тре з чола Гошовець, стоячи в тачанці, й він сам відвів курки пістолів…

— …У Немирові, у Погребищі та й у Райгороді бачили ви, що було там крові, а довірились же тоді Яремі, чоботи йому лизали, пробачались, хрестом падали перед виродком!.. Бачили ви, собацюги, скільки в Чорториї на грушах, на вербах вішальників висіло… Ось таке Яремине пробачення…

Перлась чернь, вирувала, валувала; хто замахувався вже бесагом, хто слухав, сліпаючи очима, почервонілими від пороху…

— Людкове мої! Мушкетери, кінники, панцерні, лучники, гайдарі! Знов хочете гузна наставляти гайдукам у панських стайнях, знов гайнарами[440] у жидів вікувати? Таку фортуну дав вам Господь і так її бережете, божі люди? За мною, хто в Бога вірує! За мною, чесні! Як у Полонному гуляли, як у Нестерварі, як у Махнівці — згадайте, то любо вам стане. Чи Перебийніс продав вас коли, як його продати хочете?..

І нагнувся до першого з краю:

— Тебе, може, продавав я Яремі?..

— Тебе?.. Тебе?..

— А за мною не зберіг ти гирі?..

— Гадаєш, посадить і тебе Ярема поряд себе у ридвані?..

— Мальвазією уконтентує?..

Кожну мармизу свердлив лютими очима. Лице йому зсіріло, як залізо, гриміли щелепи, жахтів непомерклий рубець на переніссі.

Молодець, ставши на возі, з чорною ямою замість вуха, в сорочці з потоками крові, скочив, блиснув хрестик на волохатих грудях, махнув ґанджаром:

— Бий їх, штанотрусів, батьку…

— Бий юдину душу!

— Бий гаддя!..

— Бий!..

— Батьку реґіментарю, з гаті пруть пани, Корсак й сам Осінський, на палісадах січуться вже наші, підмогу давай, батьку…

«Помагай, Боже, винось, пречиста Діво, спаси і помилуй, — мчав, пригнувшись, Кирик, — то ж то гаспид, не лицар, то ж кам’яне серце», — й обертався. Габач за ним, шабелькою вивилює над головою, а чуб полощеться, а бунчуки, а прапорці, й риком знявся табір, хто бунтував, нахвалявся, роздерли, черепи хруснули під кінськими копитами, розкололи чорну раду, як віхтелиця, зашуміла чернь — не дамо Перебийноса, не дамо бевзям батька Максима, нігич[441] не поступимось панам, білим трупом загатимо поле, всі ляжемо. «На Костянтинів, на Костянтинів, на Ярему, на Ярему», — вищав котрийсь, підскакуючи на білані, виблискував ґанджаром…

…ой чи бач, ляше, як козак пляше,

на сивім коні горою…