Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Заманюють, побачиш, що тільки заманюють, невже таки від Авратинського і покотились? Світає, малий, диспозицію дай вістовцям: Габач з панцерними проривається до містка, до берізок, Хвесько Халецький підможе Авратинського, в той лісок, на урвища — піхоту, тільки піхоту, переказуй Байбузі… Пікінери, вперед! Вперед, молойці, зсадіть їх з огирів. Тримайся за мною, малий, goddam!.. Хто там січеться на гаті, коло млина?

— Вовгура…

— Добре дбає, але заманюють його на той бік — ех, і пішли, не слухають…

— Кажуть, що в панському таборі ретираду сурмлять…

— Правда ж тому? Не вірю, чорте, не підманять. Почулась їм орда на карку, але орди нема в нас… Не слухають, гей, Габаче!.. Куди зариваєшся?..

Замість слухати диспозиції, Габач не втерпів. Тисяча його шарпнулась не на місток, де берези, а на греблю, де рубались Вовгурині, а Корсакові начеб ломились, тисяча Габачевих як сіла на шию з шаблями й шешпарами[442], так і голила гусарію.

— Перуть, батьку, наші, — крикнув радісно Кирик, — рушай свою молодецьку тисячу!..

Але реґіментар крутив головою.

— Дістанемо Ярему сьогодні, — прочвалував повз нього скісноокий кінник, — дістанемо, батьку!..

Реґіментар угадав. Вовгурині й Габачеві продудоніли мостом, наїжджаючи на клуби польських бахматів, але зразу ж по тому боці ріки взяли їх у вогонь. З бескетів, порослих скупим чагарником, знялись мушкетери й пражили з коліна. Там і заграли гарматки. Вже на причілку заварилась каша. Габач проганяв людей на оболоння, коні натурились, Вовгуриних зразу взяли на шаблі Корсакові, а Габачеві збились купою. Ляск і крик лунали мостом.

— Передислокувати! — реґіментар закляв, вістовці мчали. — Авратинський і Хвесько — до берізок, через місток, обходьте, обходьте псявіру…

— Батьку, Габачеві підмогу!..

Посірілі узгір’я під Костянтиновом займалися блідою голубінню. У воєводиному обозі гриміли тимпани.

— Раз мати народила, хлоп’ята…

Габачів кінь виривався, вискакував з трупа. Іржав і кусався бойовий сніжний огир. Упав Габачів бунчук, блиснув у голубіні Габачів панцер, раз — і роздалась оболонням його тисяча, гай-гай — вже чимало лягло братимів на мосту, а панам ішла підмога. Зчепились над самим Случем, тільки виль-виль — шабельки, блим криці й лязкіт, тільки шабель виблиск й луна — луна об крем’яне бескеття.

— Габачеві підмогу, батьку…

— Знаю, знаю… Не слухав, заманили, пропали, goddam, рушай молодецьку, на греблю, на міст… Алла, кричіть, алла, молойці…

Залізне лице злилось із шишаком, а голубінь пестила. На шкуратяний колет упала краплина роси. Рукою в рукавиці потріпав гнідана по шиї.

А Кирикові здалась опанча за Перебийносовими плечима чорними крилами, орліми крилами, кривавий вистіг побіг коневі по брюху від острогів, Кирик разом з реґіментарем вирвав шаблю, і вже зовсім зголубіло небо, коли з розгону скакали в тиху Случ, а за ними не лиш молодецька, а й хмари піхоти, й черні, й люди Авратинського, й Байбузи ген-ген під лісом вплав переходили Случ, і кулі їх стрічали, й мечі…

Януш Корсак за п’ятнадцятим, як лічили, імпетом не зібрав і чверті хоругви. Мати Божа, що ж то за ордонанс, хто осьде командує? Осінський відтягав гвардію, Суходольський товкся зі своїми на горбах, навіть не встрявав у іграшку, проґавив і пан Корецький, і сіли йому на шию в ліску перед самим табором, а в таборі сурмили ретираду, — хто теє вигадав? Невже повірили тому сотникові Полуянові, взятому на муки, що Хмельницький іде? Невже таки дорадив теє воєвода Тишкевич, обкаляв те, що Ярема злотом написав, — вікторію над гільтяйством?..