Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Кривоніс, вашмосте, не бачиш Кривоноса, там, там — у полі?..

— Де гемон?..

І скипів Корсак. В шістнадцятий імпет повів рештки хоругви, гусарів зо зламаними крилами, з погнутими бронями, з людьми, вже нетвердими в сідлах.

— Корсак імпетує, полковнику.

Кирик, як орлик, підривався в сідлі. Горло на горло йшла піхота, від неї чорніли бескети, Габач затикав стебло прапорця на перших палісадах, під панським табором, Гошовець зім’яв драгунію, Байбузина чернь бігла зі списами за Габачевими кінниками — вікторія, вікторія… Ярема відступає, Костянтинів наш!..

Піна, як снігові платки, падала за Корсаковим огирем. Ближчав і ближчав його меркий шолом, вже й різьбився виразно ринґраф на грудях — Богоматір з дитятком, — вже Кирик бачив його бліде обличчя з коротким вусом.

— Заманіть його, заманіть мені його, шкота-зрадника, — кричав Корсак до гусарів, а молодецькі здиблювали коні й свистала криця. Ось Корсак в чвалі наводить пістоля.

— Реґіментарю! Застійте, молойці! Корсака, Корсака рубай, ех ти ж, ґанджуче… Реґімен…

Від острогів Кириків кінь рванувся наперед, на дві шиї перед Перебийносовим, Кирик простяг долоні, наче ловив кулю, а Корсак випалив, Кирик захитався в сідлі.

— Реґімен… — шепотів, хололи уста.

Як злива, шуміли кругом шаблі…

Корсакових недобитків хватали на аркан. Сам ротмістр уходив із десятком товаришів. Пробивався, мов ярчук у вовчій стаї, до табору.

Полем ганялись за недобитками козаки й рубали їх.

Перебийніс під’їхав до вістовця, що клопотався біля Кирика. Хлоп’я лежало горізнач, просто ясного-ясного неба. Очі важкі, заплющені. Спав Кирик, не спав? Блискучим панцерем пропливала тиха хмарка.

— Розщібни крицю, — сказав реґіментар. І зняв шолома.

— Батьку, — знічев’я спломенів і відскочив юний вістовець, — таж то… Таж то — дівка!..

Перебийніс посміхнувся.

— Я те давно знав, хлопче. Дівка-козак, goddam… — він скочив з коня, кинув поводи й підбіг до хлоп’яти.

— Мене застала… Персами від кулі заслонила… Дівонько ж ти моя хороша, зірочко ж моя… Житимеш же, невже ж не промовиш більше, голубонько…

І схопив її холодні руки й пестив їх, і цілував, і приговорював.