Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— За брата Ісакія і Заслав варт узяти, — сказав полковник Кошка, — як не на його визвіл, то на відплату за його муки.

— Візьмемо, — обтер рукавом лисину ігумен-ведмідь, — твердий горіх, але розкусимо.

В ігумена була сьогодні добра іграшка біля барської брами, либонь ще трохи — й прорвався б, та в вогні мусив відступити, шкодував людей. Розбирала його, тучного, спекота. День — як пожежа, серпень вижарив, тільки серед ночі дозвілля.

— Оттак-то покладайся на голоту, — мовив ігумен, — люд посполитий, дарма що запальний, але волів би я дві тисячі війська, не таку хмару черні…

— Дві тисячі реєстрових, — кивнув гирею Кошка, — знаю… — підморгнув єдиним оком. — На те ми Максимові молойці, щоб голотою воювати, реєстрові — це вже пана Богдана діти…

— І за це його шаную, — зітхнув ігумен, — тієї тільки думки, щоб помирити нашого шкота з ним. Удвох пройдуть увесь світ…

— І поодинці пройти можна, — блимнув більмом Кошка, — наш Максим те нам обіцяє…

Семенко тільки позирнув на полковника. Добре січе, але кепська, не політична голова. А з-за сосонок у просвіті височився Заславський замок, висів у синіх воздухах.

Кошка зорив цитадель, а за ним і старшина. Мовчала, сиділа, попустивши поводи коням, що відганялись від ґедзів. За банкетами й палісадами, що були вибудувані ще перед фосами, а там тепер вже лежали запорожці, знялась цитадель, уся на скелястому підмурівку. З амбразур дмухали гармати, недалеко, тільки руку простягти, а розжеврені воздухи тремтять і від спекоти, й від гримоту. Видно було й шишаки наємців, ляшва переговорювалась, дражнилась із козацтвом. Із середньої вежі лунав костельний спів, це, видно, ченці (їх так повно було між жовнірами) йшли з процесією, обносили обдахівську Божу Матір Чудотворну.

— Так, — мовив перегодя Кошка й поклепав буланого по шиї, — пани в тій фортеці, як у Бога за пазухою — не вкусиш. Дав нам генерал некорисливу пробу, нехай би сам собі ламав лоба, звідки того курника доступити…

— Тут один, — зашепотів Семенко, — з тих, що їх Гошовець покинув, заславський жидовин присягається, що ще цієї ночі впустив би в місто…

Кошка закопилив губу.

— Жидовин?..

— Бераха. З Вовгурою й генераловим писарцем Кириком, — юнак заграв золотим оком, — до нас прийшов…

— Коли б вірив жидовинові. Нехрист скоріше продасть нас усіх, — озвався Кошка, — але веди його сюди, матері його грець…

— Писарець руку клав за нього, а за писарця і я покладу…

Пан Кошка нахмурився, розважував. З цитаделі перестали дмухати, й козацьке бомбардування затихло. В обозі обідали. Під ліском, шукаючи вологи, залягла мужва. Іржали, попасались коні, ревіла худоба. Кішчиним не було спішно, під Заславом могли б таборувати й до нову. Андибери[421] лиш нетерпеливились, в Заславі, казали, возами щире золото подуванять, смарагди й рубіни, як червоножар, пересипатимуть у долонях. Таких ченці умовляли — не золото, що блищить, а від мамони тільки прелесть і гнилизна, скурчі бики, не того вас батько Максим покликав, щоб дуван дуванити[422], як благочестиве лицарство, о вірі лиш печіться, в якому-то вона поруганні й гонінні.

— Гріх же це? — роздобарювали андибери. — Козакові за його труди, за його кров і сам Бог воздає нагороду.

Посполита чернь, більше потомлена, не марила про дуван, за угорцями й хорватами й так не поспіє, молилась, щоб на панську огнепальну зброю Господь дав потугу.

Семенко ледве найшов Бераху. Жидовин помагав коваленкам у кузні, перегартовував шаблі, а молот так і літав у п’ятірні. Дивувались його силі — гнув, для жарту, підкови. Броню кинув на обгорілі від сонця груди, закинув чорну гирю й скочив на свого звіздочолого. Аж загорівся, загикувався, таку йому справив Семенко втіху. Їдучи до ліска, божився, що відчинить місто, тільки нехай повірять, і хоч би й землю їли. Коли б Кирик був, той, сердега, тихий, але перемовить і самого генерала.