Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Скажу тобі, domini, не боячись відвіту: в моїй подорожі по Україні шукав я безсторонньо за правдою. Не криюсь, хотів би я її бачити по цьому боці, у наших одновірців. Визнаєш мою щирість, тим більше, що ти грецької релігії, як знаю. (Римша озирнувся, чи де майнув брат Домінік.) Але не міг я найти тут правди. Правда по тому боці, — абат показав туди, де палало небо, — й у цьому переконанні їду з цієї землі…

Скроні його зайнялись. Гнівно вилискували чорні очиці. Абат дивився вдалечінь й згадував віхолу крові й вогню, що через неї йшов за Яреминим компутом… Житомир, Котельня, Немирів, Глинсько, Погребище… Висвердлені очі, люди, скорчені на палях, відрубані правиці, немовлята на списах… «За ласкою Божою, за ласкою Божою», — говорив усміхнений князь Ярема…

— Отче, — торкнув його Римша, — хочеш же й ти послужити тій правді?..

Абат посміхнувся. Може, вже він цій правді служить, але хіба скаже? Проте Римша, напрочуд уміючи проглядати людей, навіть найпотайніших, сміло прошепотів:

— Сповниш велику службу, отче, коли у Львові, в бернардинському монастирі, скажеш одному свойому братові, високопоставленому в чині, тільки ці слова: «Удовині діти, збирайте плід…» — і враз Римша затремтів: адже ж він ризикував головою. Адже ж, коли б цей патер сказав братові Домінікові… І яке право мав він, Римша, так довірятись йому?..

Але патер знов посміхнувся й ще тихіше мовив:

— Чи не вгадаю я, сину мій, кому це маю сказати?..

Римша задеревів.

— Патрові Генцелеві Мокрському, капітанові in Societati Jesu[413]…

…Римша ще довго холодив чоло, стояв ув амбразурі замкненого муру, лицем до розжареного неба. Вітер розганяв хмарки легкі й прудкі, мов човники. Обрієм синіли ліси, ще мовчазні, ще не лунні. На бастіонах розмовляли нічні бекети. У баштах і в цілому замку ще світилось — офіцерство, ввесь заславський компут ще бенкетували.

— А чи знає він ще щось більше, цей отець? Чи знає він, що значать ці слова, а це ж за них умирає на колесі Калин Соколовський? Чи знає він, які ниті снуються: із Шароспатак, від Юрія І Ракочія до Юрія Немирича, цього княжати незмірної фортуни, який, як казав Виговський, віднаходить свою матку-вітчизну й хоче їй служити… І від Юрія Немирича — аріанина — через аріанського брата Шапку-Хотольського, що мчить через Луцьк і до Києва, до Рославця; подає йому вість, що держави європейські оружжям та серцем поможуть Богданові Хмельницькому?.. А все це на гасло: «Вдовині діти, збирайте ж плід!..» Вдовинії діти… Знає ж цей патер, що отець Мокрський снує нитку далі — через Реґенсбурґ до Яна Мещерина, дворянина баварського курфюрства[414], а від нього до сеньйора Віміни, резидента Найсвітлішої республіки Венеції?.. Чи знатиме він це все коли-небудь? А може, він вже знає? Ні, брате Домініку, не такі довгі ваші руки…

На світанні Римша виїхав із Заслава.

28

Полковник Кошка, більмоокий, з пустим рукавом, що теліпався на вітрі, під’їхав на буланому до палісадів, виїхав на шанці й осадив спіненого коня перед гарматою. Димилась. Гармаші, самі немирівські хлоп’ята, захекані, спітнілі, в одних шароварах прочищали серпантину[415]. Дим слався довкруги, ядучий, пороховий.

— Як ціляєш, чортів сину, очища тобі замлоїло від сивухи чи що!

Він скочив з коня, кинув поводи панцерному, а сам, розштовхнувши гармаша, що аж гехнув, шарпнувся до гармати.

— На два цалі[416] не добираєте, сліпі тюті! Не бачиш один з другим, матері твоїй грець? Чи цитаделя в тебе скривавилась? Га?..

Каноніри підкинули хвацько ядро, бомбардири затовкли пороховий набій.

— Насипай на капелю, насипай, бевзю!

І, приклавши льонт[417], чекав, поки добіжить до капелі. Офіцери пересміхувались: та ж Кошка кривий, ліве око йому витекло ще на великій війні. Огорнувся димом, як туманом, сухий гаспид, однорукий, тільки чуб розвівався по вітру.