Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

Гармата гахнула.

— Так б’ють, матері його хрін, дивись, як саджають!..

Каноніри не вспівали доносити ядра: льонту Кошка беріг, коротко запалював, порох вмить вибухав, осмалюючи його, а ядро за ядром пороло димний серпанок, розжеврене, гуділо над палісадами й садило в бастіони.

— Бодай же тебе Бог любив, — засміявся Степко Габач, — та від твого палення лусне, як горішина, цей панський курник… Всі ядра попадають…

— Бевзям залізні галушки в пельку, матері їх хрін!.. — обтер Кошка руку об полу, засміявся, як заіржав, клепнув гармаша по голих плечах. — Щоб ось так бив їхню панську душу, не дрімав при гарматі.

І вискочив у сідло, завернув, помчав здовж брустверів до табору, покованого ланцями. Кошка залишився наказним генералом. Максим Перебийніс рушив із кіннотою доганяти Ярему, залишив тисячу кінників Габача, сірóму сотника Дика, козацьку піхоту, де отаманували ігумен Софрон Жеребило-Лобунський та тисяцький Сизон Гиря. За димовою завісою лилась, аж жаріла, блакить. По сипучому піску до соснового ліску тягнули піхота гуляйгороди. Сизон, стоячи на возі, вимахував шаблею, аж пінився, лютував:

— Пеські сини, перший раз в облозі чи що? Забули, як Полонне садили, забули, як Нестервар брали? Гуляйгороди мені тільки поторощили, славу мою козацькую посоромили…

— Не ремствуй, батьку, чи не бачиш, яка панська сила?

І скидали жупани, попльовували в руки до штурму, тільки тепер іти до штурму. Сизон крутив здоровенною зарослою гирею, грозив шаблюкою, розумів, що штурмувати курник — це тільки губити мужву. У фосах вже загатили глибінь запорозьким трупом, а як бігли на стіни з драбинами, пани косили зі стін самопальним вогнем. «Та цій фортеці, матері їй грім, не добрати ґанджі!..»

— Бережіться, людкове, — кричав кінний, чвалаючи полем, — яструбами[418] пражать ляхи, яструб коло яструба стоїть…

І, в пісок не допадаючи, ще до соснового ліска, зараз коло Кошчиного коня заривались смалені ядра, шипіли, гаснучи в піску.

— Не казав я, — крикнув Кошка через гуд, викрививши осмалене порохом лице, — не кляв я тебе, Сизоне, макітряна ж твоя голова, лопатами тра було запасати людей! Коли б один з другим мав лопату, то б не ховав голови, як гусак, а лежав би собі в окопі, до сонця грів би своє гузно…

— Не хом’яки, батьку, — крикнув піхотинець, що підбігав, несучи мушкет і вилки, — в землю зроду не заривались, нехай німці риються, а нам, як Бог велів, проти сонця, на рівній землі умирати…

— У лісок завертай, Сизоне, — заволав у чвалі Кошка, — збирай молойців у лісок…

— Ігуменових теж відбили, — підлетів до нього кінний хлопчак, генералів вістовець Семенко, й обтирав кров із чола, — не пускають ляхи.

— Чортові фоси! — спинив коня Кошка. — Різати ж мені лозу на фашини[419], загатимо рови вночі… А тобі що таке, Семенку?..

Подивився ласкаво на хлопця, що їхав поруч нього, палаючи в розжареній броні. Хлопець знизав плечем:

— Комар укусив, — засміявся, але кров сочилась, мабуть, від заблуканої кулі. І на руці, обмотаній поводом, багряніла засохла кров. Був у ранішній іграшці на палісадах, у передмістях їх узяли імпетом Габачеві, кладучи трупа, аж ледве вискочив кінь. Голендри боронили контрескарпів[420], але втікали, не встигли навіть заложити контрміну. На передмістях, утікаючи, учинили б різню, та пан Ємйоловський, намісник заславського замку, всіх наказав вивести за брами, в місто — шляхту й жидову, малеч і жінок. Так і не поласували Габачеві, хоч і сподівалися.

Що Семенко не простого роду, про це Кошка догадувався, видно ж панське ребесо, але не дошкуляв, навпаки — любив хлоп’я. Розторопне й палке. Та й сам він шляхетського коліна. Так і тепер, обійняв його за стан, коли їхали поруч уже ліском, а туди ядра не досягали, й у прохолоді могли спочинути потомлені люди. В ліску під’їхав ігумен Софрон, пожалівся, що ієромонаха Ісакія нема, той знає фортифікаційне діло, а він вже щось та й вигадав би, того не вчити.

— Нема брата Ісакія, — зітхав отець Жеребило-Лобунський, — вже його пани не пошкодували, вічна пам’ять йому.