Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Що ж мав би я там робити, фратре?

— Скажу тобі докладніше перед від’їздом, нині ж ознайомлю тобі лишень: будеш ся старати, вашець, в кон’юрації з нашими людьми, яких тобі вкажемо, а які з нами в конфіденті, згладити Хмельницького…

— Як же то, добрий брате?

— Огнем, отрутою чи лезом — все одно, аби тільки витхнув духа…

І брат примкнув очі та зашевелів губами. Молився. Нетля билась об ліхтар. Жовті блими стрибали по рапавих стінах.

— Так, — підняв по хвилі повіки брат Домінік, — це все було для публічного добра, а тепер поговоримо про приватні справи…

— Слухаю, ласкавий фратре…

— Княжна Четвертинська перебуває лиш там, де псубрат Мрозовицький. Не вірю в те, щоб передалась задля горливості у вірі чи задля зичливості до козаків. Мала умовлений той побіг з коханцем вже давно, це певно. Тож маєш, вашець, шукати її тільки у Мрозовицького, який, прочуваємо, тепер корсунським полковником. Строго таючись, маєш мені про це подати реляцію, а що далі вчинимо, буде видно…

Фратер підвівся. Тінь його незугарно стрибнула на залізні пруття в вікні. Римша підбігав за ним, безплюдрий і кривоногий.

— Чи підіймаєшся цієї служби, вашець?

«Спробував би я сказати, що ні», — подумав Римша й моргав ікорками, бо фратер підійняв ліхтарню з підлоги й світив йому просто в лице.

— То підійми руку, вашець, і яко же католик і поляк єси говори за мною: так поможи мені, Царю Христе і легіоне небесний, служити правому ділу й знищити ворога в його сімені…

— …В його сімені…

— Амінь.

«Це не є лжеприсяга, — роздумував Римша, — бо він не знає, якому правому ділу я обіцяюсь служити й якого ворога нищити, а втім, Цар Христос зовсім не наказував нищити ворогів, а навпаки, їх любити…» — і він сказав найягнятковішим голоском:

— Єсьм же вільний, брате?

— Так, подбай собі про еквіпунок…

— Я не хочу просити вас, брате, — скиглив Римша, — про зворот моєї нікчемної фортуни[406], сплюндрованої людьми пана Лаща…

Хоч фортуни у Римші не було (він налічував півкопи[407] ортів і п’ять дукатів), але брат обіцяв подбати про звернення її враз із гойною[408] винагородою за страх.

«З вогню — та й у полум’я», — думав Римша, йдучи до замкової комори й приглядаючись підготові до оборони. «Тепер бракує мені того, щоб козаки-молодці взяли мене таки за справжнього конфідента, коли б застали мене ще в цьому курнику. Треба чмихати звідси, якнайскоріше…» Вартові на бійницях і городнях, брязкіт зброї, біготня жолдаків, розташованих по замкових коридорах, луб’янки з порохом, які несли люди з арсеналу, а найпаче заграва з поля, що била в вікна і в амбразури, переконували його, що не сміє гаяти жодної хвилини.