Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

«Якби я тільки був по тому боці, вже б я з паном Максимцем погосподарював у цьому курнику!.. Вже б я запер гадюру в тую саму парню, де я вчора був, і без челядників оббілував би це гадюччя…»

І quidam, ця лукава личина, не давала Римші спокою. Скурчибик, не досить, що з італійською комедією пошивав людей у дурні, не досить того, що чесних людей продавав гицлям, але ще й сам найнявся в кати. На цього quidam Римша мав особливого зуба. Але поки що він ішов уже в гайдаверах[409] і в добрій катуновій сорочці. Черес видали йому повний, Римша з охотою почав було посміхатись до панянок, що перебігали коридорами, але ноги йому під колінами все ж таки ще тремтіли, й він раз у раз приставав та спирався об підвіконня.

Невисокий, тучніючий домініканин стояв поряд нього й дивився на заграву. Зубці мурів різбились на тлі світлої ночі.

— Pardonate[410], padre, — сказав Римша й приступив до благословення. Він пізнав абата Пацічеллі, що гостював навесні у Четвертні. Домініканин зрадів йому. Згадував залюбки гостину у князя Четвертинського.

— Але що з вами, чоловіче добрий, адже ж із хреста знімають кращим, чи не пропасниця?

— Гірше, — посміхнувся Римша, — morbus animi[411] витрясе всі жижки.

— Яка причина? — стривожився добрий абат. — Невже ваш ум постраждав?

— Мій — ні, — сказав Римша, — але інших — так. Богу духа винного парять за ніщо про що, так що йому сутужно згадати про батька-матір. І це зветься ще, зважте, добре, бо інший і дванадцятьма пасами з власної шкури не відробиться…

Він розповів абатові, як його піймали на переправі і як, по парні, звільнили на слово. Римша любив похвалитись, по шкоді, звичайно, дбаючи про значне перебільшення своїх чеснот, але, по правді, надіявся на абатове серце, що, за звичаєм домініканів, крихке й милостиве до ближнього в біді. Так і було, і Домініканин витрусив йому свій чересок.

— Коли б я міг, сину, — сказав він зо сльозами, — я відкрив навстіж моє серце цій злощасній стороні, але за це огудять. Тож моє щастя, що завтра виїжджаю, бо хтозна, може, й я, злиденний, зазнаю такої ж парні…

— А куди їдете, отче? — підраховував Римша подумки свій сьогоднішній влов.

— До Львова, сину мій, якщо Марсові дії не перетнуть мені шляху.

Римша зацікавився. Абат пошепки сказав йому те, що чув у секреті: хоч козацьких послів і в мирі відправлено з Варшави, й хоч назначено комісарів для переговорів з Хмельницьким, але це тільки політика, у дійсності все готове для знесення Хмельницького, більш як 30 тисяч коронного війська і королівської гвардії стоїть у Глинянах, і князь Домінік Заславський, сандомирський воєвода, виїхав по булаву, а якщо вдасться відмовити хана від спілки з козаками, тоді вікторія певна. «Золоті вісті, — подумав Римша, — то мені таки не до пана Максимця по привату треба йти, а просто в Чигирин…»

— Молюся за цю країну, — сказав абат Пацічеллі, — бо яке ж то криваве море її затопить…

— Війни без крові нема, отче…

— Коли б то лиш війна, — сказав журливо чернець, — страшніша — помста нерозумних. Те, що Вишневецький тут учинив, а я це бачив власними очима, волає до неба… Що ж то буде, коли цієї тварюки не буде кому приборкати…

Римша нашорошився. Якого ж то автораменту цей чудний напуцатий[412] чернець?

Він дурнувато прогугнявив:

— Хіба ж це не праве діло, отче, карати за своєвілля?..

Абат Пацічеллі похитав головою.