Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Тепер вже в пеклі випарять, сацюгу, бо туди потрапив…

— Гей-гей ти, жидовине, — крикнув один веселун, обертаючись за Берахою, — і ти до Перебийноса? А навіщо ж пейси обстриг… Гей, жидовине?..

Бераха скипів. Загикуватий, не міг так нашвидку відсікти веселунові. А Кирик-пахоля, поступаючи на Ожжиному баскому аргамаку, клепнув коня по блискучій мокрій шиї, стягнув поводи.

— З тих пейсів, хорошуне, ізсукає він мотузка на твого язика, бо щось вельми розв’язався.

Закурились вогнища, завищали кабани. Там їх переганяли цілі стада. Клишоногий чабан (їх чабансько-циганська сотня несла мушкети за вівцями й баранами, босими ногами місила жовту пилюку) взявся танцювати халяндри[348] серед шляху, тільки блись-блись сережками, а сам голий, обгорілий чуб. Вовгура легко смагнув його малахаєм:

— Та так тобі, та тобі так, танцюристий, а перед Яремою чим затрусиш, коли штани згубив?..

Дівки й обоз засміялись. Пилюга насідала на них, коли переганяли стада, дівки сиділи у відкритих панських караванах, убрані в брокат і парчу, здерту в Бердичеві й Барі, виспівували — а були між ними молдаванки, волошки, циганки й самі шляхтянки, котрій все одно з ким походити, аби хороше: «А ми того Ярему, обдеремо, обдеремо…» — причитували, косичились квітками перед містерними нюрнберзькими дзеркальцями, клали рум’яна, виморгували до верхівців ятаганами-бровами, а лучани, погоринські лісічівники пройшли з самопалами й сміговницями[349], з чорнобривцями за ликовими ковпаками, подивились, сплюнули: «Шльондри, відьмачки, спламени ж вас…»

А Степко Габач — тисяцький легкої панцерної кінноти, чорноокий красунь у рожевому оксамиті — витяг домаху[350] із різьблених піхов, саджених яспісом[351] і яхонтом, й пробував на чорному вусі, чи, бува, не затупилась після рубання на панських шиях, а хистка, аж синя криця зажагтіла в сонці, затріпоталась, звилась, мов зміюка, й Габач пізнав Вовгуру: з ним Нестервар брав…

— Та як наперли, а тая фортеця після Кам’янця і Бара третя на Поділлі, а як пішли в штурм, так і покотились ляхи — слава полковникові Кошці, та це ж воїн, нашого орла Максима права рука, хоч лівою тільки січе й око йому виплило, а все бачить!..

Інша ж сірома стаєю, як ярчуки, йшла кінно, босі, закляклі ноги витягаючи в стременах, чухалась, дзвонила навішеним оружжям, чеканами, кинджалами, карабелями й тихо-тихесенько виспівувала, як то дівчина пішла та й пішла по коліна в лободу, а сіромин тисяцький Дик, в почоті своїх сотників і осавулів, басував на попелястому арабі, й араб кусав узду, виіскрював злющі зірки. Сем Горшовець, сотник, а колись махнівський війт, під’їхав з бичівника, смальнув на шлях у панській кочі. З-під шлика розвіювався йому русявий чуб, кармазин палав на Гошовцеві, а біля нього розсілись чотири махнівські челядники з наставленими гаківницями, сміговницями і пищалями; в бою вони так і врізались на своїй легкоколесій кочі (а за ними — першими — ішла ще сотня таких коч) і палили в одностальзвинну, мушкетерську кінноту.

— Молодець — Гошовець!

Кричали з возів, дивуючись цим тачанкам.

— Ляхам на погибель той караван!

— А найпаче Яремі-свинареві!..

— Як під Махнівкою дали чосу, то аж під Полонним чухався…

— І під Полонним чуба йому нам’яли, та йому ж і нам’яли…

Лютувало сонце, розпікало дула, луб’янки[352] з порохом накривали мокрими ганчірками, щоб не спалахнув, об фальконетні співачки, сови й соловейки[353] можна було опаритись, а люди при гарматах аж зчорніли від спекоти й спраги. Біля джерельця штовхались і бились, кволіші дівки вмлівали, але не забували прикритись від сонця, щоб, бува, личка, як були білі, не взялись огаром.

Бераха й Кирик придивлялись тому маршеві, а кінця його не було видно, всі перлись у діброву, до вологи, там і стояла шкотська кватерна, біля генерального шатра і вже на узліссі таборувала інша братія, крім важкої панцерної — кінної, вибираної, — чернеча. Дебеліші волинські попи з причтами, архімандрити з Почаєва з шаблюками при боці, з ладно вичесаними бородами, печерські чорноклобучники, а на багатьох здовж широкого лиця, поперек м’ясистих губ, ще не вигоєні шрами, смуги від панських залізних канчуків. В декого бороди висмикані і попарені, а деякі — темні, сліпі з витеклими очима, пробитими, мабуть, кілками чи висвердлені свердлами, сиділи кам’яно поміж гуртом і шевеліли губами: «Царю небесний, утішителю…» Серед калік, під дубом, на горбку, стояв велет-ігумен, в шишаку на посрібленій голові, в кольчузі зверх ряси, з банделієром на шістнадцять патронів на грудях. Спирався на самопал, гомонів з причтом, а саме підвели йому довгоногу ворону кобилицю, дяки, не перестаючи співати псалмів, тримали йому стрем’я, вискочив, як молодик, але ж і важенний — кобилиця прищулила вуха, сахнулась убік. А піп, стоячи кінно, вимаюючи срібною бородою, благословив чернь мечем, як хрестом, а чернь і кавалерія минала його, тихла, скидала шишаки й ковпаки і простягала до нього оружжя по благословення.

— Хто це? — спитав Кирик, осінюючись хрестом.

— Ігумен наш, Софрон Жеребило-Лобунський, Київського Кирилівського, з цілим причтом добився до Максима, за ним не пропадемо, — посміхнувся вовчо Вовгура, — не так за його молитвами, як за сікачем-мечем: трьох кладе відразу… Ведмідь, не піп…