— У пана Хмельницького, то, може, не повірять, бо там тільки своя козацька віра, але єсть у нас інші…
— Хто ж то такі? — сказало пахоля.
— Ті, що всім вірять, хоч би й чортові, аби тільки добре дбав… Правда, Сизоне?..
— Аби пельки підрізав, — бовкнув Сизон.
— Авжеж.
— Хто ж то такий, чоловіче?
— Батько наш, — ще тихіше сказав Вовгура, — Максим наш — сизий орел, а ми — його діти…
Хлоп’я стрепенулось. Тонке й високе, підсунулось ближче.
— То й я йду до батька Максима. Й Бераха йде.
— Якщо приймуть обрізанця…
Засміявся рубашно Вовгура, а за ним інші. Хлоп’я змовкло, зібгалось, а Вовгура придивився до нього — яке воно, похитав гирею, щось надто тендітне, надто вже пещене, мов і не мужицьке.
— А ти хто такий з роду?
Хлоп’я сказало, що безрідне, а звати Кириком, батька-матері не спам’ятає, шукає ж черця Ісакія, він за нього посвідчить. Ісакій — того знав і Вовгура, і зразу подобрішав.
— Таж ми, — стишив голос, — Ісакієвої купи, тільки він в букатівському лісі, в лігві, де зіновать співає між соснами, де горицвіт — полум’яна трава, а ми від батька Максима в купі Ісакія послані, визоряти Яремині бекети і щоб під Заслав підступити; хто з нами — йде в вогонь, щоб тільки рука не здригнулась.
— Не здригнеться, — тихо сказав Кирик, — я тільки того дня прагнув, щоб з купою піти. А від Яреминого походу кров стигне, що тільки гаспид не вичверює. Де пройшов — Кирик той слід знає — попіл і кров, відтяті руки й ноги, на палях по ринках корчаться добрі люди, вниз головою повішені люди на грушах, кіньми потоптані немовлята, жони з виверненими нутрами, кров стигне…
— Песький брат свойого діждеться. Видерся через Дніпро, як той вуж, вислизнув, — блимнув вогниками очей Вовгура, — але, вилупок, діждеться свойого. Вже ми на Поділлі їм, голеним пикам, їхній отченаш проказали, на останню годину, на собаче скавуління передсмертне, пес зализав би їм пику. В Барі добре наш Кошка гуляв, правда, Сизоне?
— А в Нестерварі не дали їм ради?..
— В Нестерварі всіх черниць виволокли, всіх підпанків і самого Януша Четвертинського взяли на вила…
— Януша Четвертинського?..
Кирик зірвався з ослону, вжалений. Аж за груди схопив себе, так здавив зітх.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «День гніву» автора Косач Ю.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції“ на сторінці 128. Приємного читання.