Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— …Неправда?.. Я читав літописи, воїни: від шістдесяти літ тільки й чути в цій золотій стороні що лязк оружжя й стогнання мучених. Замучили-єсте цей побожний люд, довели-єсте його до відчаю…

— Нехай не бунтують змії!..

— Доволі того верзіння, черче!..

— Азали ж нам казання правиш?

— …Замість гоєння ран — роз’ятрюєте їх, замість заспокоєння умів — самі їх хвилюєте! Шибениці і палі, топори й диби, розжарені кліщі й канчуки… Тая ж це любов, якої наш пан Ісус Христос навчав?..

— Кінчіть, отче, — крикнув Ємйоловський, — досить того казання!..

— Своїм розповідай…

— Казочки дітям…

— Ви не знаєте того племені, отче, — озвався глухо Януш Корсак, — того гадючого кодла ви не знаєте, то мовчіть…

Шляхта й воїни підводились, відсували крісла. Від спекоти й пересердя їхні обличчя пашіли, розпломенівшись, вся зичливість пропала — звідки прийшов, щоб повчати? Коли б не чернечі шати, розсікли б його, казальника, шаблями! Сиди тихо, отченьку, молись, коли від того, не твоя це справа, черче…

Князь Єремія погрозив люб’язно буздиґаном. Гладив собі вуса, розсівся в кріслі й жмурив очиці, як котюра, жмурився проти сонця.

А чернець не бентежився. Голос його не впав серед того злобного шемріння й гамору, все ще рівно лунав у цій залі, без тремту.

— …Не навчати я прийшов сюди, я не ваш духівник… Просити, тільки просити… милосердя, християнського духу, любові, тільки крихту любові… Не платіть злом за зло, коли зло діється… Злом добра не створите… Винні ті, що порвались на вас, але ще більше винен той, хто не вміє прощати… Так, воїни! Правда цьому, що суд прийде на польське королівство… Суд уже йде…

І підняв руки вгору, так що рукави опали, а худі передкілля й долоні блиснули, мов мечі, й крикнув, аж всі на мить принишкли:

— …Суд іде, мості панове, і ти, князю Корибуте-Вишневецький! За страшний чин прийде й страшна покара. Гнів Божий над вами, кажу вам — поміркуйте!.. Встануть всі мертві, всі покалічені, покатовані, повбивані, всі встануть, впавші від вашого меча… І не покаєтесь, християнські воїни, громадяни, що свідчитесь римською чеснотою, тоді діятиме суворо, але правдиво Божа справедливість!..

Абат замовк, похилив голову й перебрав чотки; шевелив губами, молився.

На обгорілому чубі князя Єремії шаруділо золотіння, пливучи з вікон. Князь сидів із заплющеними очима. По панцерних бляхах нагрудника ковзались мухи. Юрба загомоніла. Черці-єзуїти, мов круки, сидячи рядком при столі, зашепотілись.

А тоді з кута виступив єзуїтський новіцій, в панцері зверх габіта, з лицем панянки, але обвіяним вітрами, обпаленим у сонці походів.

— Брат Домінік хоче говорити! Нехай говорить!.. Нехай…

Юнак перечекав. Шляхта втишилась. Всі дивились, як на цьому блідому обличчі, вижареному глибинним вогнем, відсвічують чорні панцерні бляхи.