Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

А грабіжник маєтків Казановського, загарбник Переяславського староства, фальшівник братового тестаменту, убивник власного зятя, князь Єремія Корибут-Вишневецький вже показався в почоті кінних. Опанцерений, сидів на аргамаку, з-під шапки з журавлиним пером жовтіло його кругле обличчя з нерівним вусом, з яструб’ячим носом, зиркав на всі боки, прелесно посміхався.

І ребі зітхнув. Вівати й лямент, гуд дзвонів і брязкіт зброї його бентежили.

Бераха, цей химерний кравчик, таки правду казав: який це 1 полководець? Кривоніс його ганяє, Кривоніс кпиться з нього. А всі гадають, що він їм поверне всі посесії, всі млини, всі луги, хлопів їм нажене у ярмо, щоб орали…

За почотом кінники супроводили дивну процесію: на гарбах, на велетенських телігах везли дерев'яні кліті, а в них пійманих ребелізантів — хлопів, козаків, попів. Юрба завила, з’очивши їх, жінки підбігали, плювали на них, мужі добували шабель, люто проклинали, тиснулись до клітей, хотіли, роз’ятрені, зламати їх і таки тут, на ринку, на вулиці, зчинити найлютішу смерть, ледве встигли кінники застати в’язнів. Князь посміхався: не бійтесь, їм зготована ще солодша мука.

— Віват Єремія, віват наш Гектор!..

Пішла вість, що, хоч князь потягне з корпусом далі, на злуку з коронними, Заслава боронитиме його залога.

— А хто йому робитиме панщину, коли вимордує всіх хлопів? — ребі Ганновер покрутив головою й сів за фоліант. — Говорив же правду Бераха: не такі спасуть корону.

19

— То я тобі скажу, що це на дуків відплата, все одно — лядські чи жидівські. А невинний жид терпить, бо хто знає, що не він винний? Адже ж сам згинається перед панами, ходить ходором перед дуками, їсть черствий хліб і за це дякує, і за це руці цілує панам.

— Так ти думаєш, Берахо?..

І жидовин, кріпкий, кутастий, палахкотів. Горіли в темені, в цій передміській чорній корчмі його вуглики-очі. А міщанське пахоля[343] лежало на лаві, спершись на лікті, прибилось же воно до Берахи на заславському ринку, з ним хотіло далі йти.

— Як підійняв Хмель стяги, то не лиш за вашу братію, але за всіх, і за нас, сідельників, кравчиків, худих жидовинят. Хмель, брате, віри не питає, Хмель і наших приймає…

Хлопець, хоч побачив відразу жидовина в кравчику, не питався його роду.

— Підеш же проти своїх, Берахо?

— Коли за панами тягнуть, піду.

— А твій закон?

— Мій закон — ножем дуку…

— Може, й послужиш, — сахнулось від нього пахоля, видно обпалене його гарячим віддихом, — гляди, щоб повірили…

А сутулий дядько, що з іншими людьми, як і вони, простими, лежав у цій корчмі біля Барської брами, звучись Вовгурою, засміявся. В сутінку гострився його крогульчий хижий ніс і заросла щелепа.

Зашепотів: