Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Що княжна утекла з дому й, — магістр прижмурив очиці, — мабуть, передалась до повстанців? Про це вже й у Києві говорять…

— І що ти, магістре, на це?..

Він приступив ближче й худий вид його блиснув:

— Нема солодшого нічого над смерть за отчизну — таке через мене передав княжні один знайомець. А княжна те почула, бо в неї серце не мертве. Азали ж не казав я тобі, що камінь ще заговорить і Йаїль стане хороброю, бо гетьманові медіамському змішає сон із смертю…

— Але милосердна Естер, — опускаючи очі, перебила його каштелянівна, — коли перський цар Артаксеркс хотів вигубити весь ізраїльський народ, пішла до палацу просити, щоб не губив ізраїльтян…

Рославець засміявся подумки: «Добре, що читає повісті», — й сказав:

— Час милосердя пройшов. Нині час нещадності, панно. Не прошення, а діяння…

— Ти так кажеш, магістре?.. Азали ж не чув, як мені це вже говорили…

— Хто?

— В чорторийському лісі говорив мені на прощанні Ісакій; пам’ятаєш, той протопіп, що з посполитими пішов до Перебийноса? Він ще багато чого мені говорив…

Вона підвелась і підійшла до вікна. Розчинила його й враз у дрімоту цього темного дому ввірвався шум Києва. Голубінь заясніла крізь берести, бездонна й тиха. Пахіть червня йшла з саду. Довшали тіні, а над містом беззгучно кипів бій пурпурних хмарин. Ясу воздавали узгір’я, сокотали левади. Там, у долі, розлився Дніпро — лівий берег танув в імлі.

Рославець чекав: зволить же панна ще говорити?

Йому — конфідентові — могла б. Але знімовніла. Вона не могла тепер згадати про Корсака — тоді її лице темніло, наче затінене скорботою, вона надто важила своє слово, але чомусь тут, у Києві, особливо після служби в Софії, навіть ось тепер, відкривши нарозтіж вікно, з цієї затхлої холоднечі батьківського дому, така невимовна тривога полонила її, такий неспокій…

— А що писав мость Львисерце-Виговський?..

Дискретно, хитрюще посміхнувся магістр і знічев’я сам відчув, що між цією дівчиною й ним зав’язалось щось добре й дружнє, хоч і несказанно таїнне.

Але покоївка не дала їй відповісти. В саду проходжується пан каштелян, й. м. Кисіль, і хоче, коли асанна ласкава, з нею говорити. Панна підняла брови — пан каштелян?.. Рославець відступив у тінь: він чекатиме панну після розмови; ось взяв уже з полиці «Перло многоцінноє», але що мав воєвода до каштелянівни?..

Адам Кисіль підкручував підфарбованого вуса; дідуган ще кресав іскорки з бистрих очиць, самоцвіти вигравали на пухких пальцях, що обіймали ґарду шаблі. Від киян узяв їхню насмішкуватість і лукавість, але оглада[317] його не тутешня, вишліфував її на варшавських сеймах, на постійному інтригуванні. На цю панну мимохіть споглядав ласим старечим оком; могла бути й на його смак, хоч надто похмура, любив веселунчиків, пустотливий легіт, рахманних кіточок, а втім, не погребував би…

Він почав, проходжуючись з панною по тінистій алеї, про суєтність світу. Так, зітхав, людство — це корабель на хвилях, іноді нема ні стерна, ні вітрил, ні зір; куди ж плисти? Або інакше: чи не сон, не марення це життя наше? Мине, як дим, як імла, розвіється і нічого не залишиться, сьогодні і вчора — тільки тлінь і пил. А чому? Бо правди не шукаємо, вічних істин, живемо з дня на день, і самі ми — тлінь і пил в цьому нашому горінні, серед людської марності. Ось тому завжди: замість віри, і надії, і любові — безвірство, одчай, ненависть, мерзотність. О люта стороно грішна! О люди недобрі, о плем’я зле й беззаконне! Але в цій прірві юдолі є один якір, що наш безкормчий корабель може прив’язати до тверді. Се вітчизна. Для неї живемо, для неї стараємось…

— Ось я, асанно, — зітхнув воєвода й підвів очі до неба, — хіба я тут, на землі, нагороду одержу за мої турботи? Денно й нічно дбаю про добро отчизни, а яка заплата? Наклепи, лжа. Трачу здоров’я, майно-субстанцію, а лихо маю звідусіль…

— О якій же отчизні печешся, пане воєводо?.. — співно спитала панна, потуплюючи очі за звичаєм. Воєвода спинився й вдарив себе легко в груди.