Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

«…милі суть чада, ближні й знайомі, але всіх єдина отчизна обоймуєт, за которую кто з добрих людей умріши не восхочет, єсли єй пожиточним бити маєт?..»

«Правда, отче…» — почула Оленка перед собою шепіт. Князь Святополк поник ще більше молочною головою. «Правда, отче, милі суть чада…» — і плечі його здригнулись, затряслась голова. «Правда, отче…» Він плакав, цей могутній чоловік плакав. Але Оленка не могла навіть спитати себе — чому? Там розверзлась хмара, ця обважніла грозова туча, там гримів грім і били молнії — може, грім черцевого голосу, — він виріс, виріс — «за любов отчизни Бог в небі вінчаєт несмертельною славою воїна, а вас…» Отче, чи правда, отче, — грім надворі над садами, над Києвом, Дніпро посинів… Темно, як темно в цій святині — але це ключі вже б’ють… Воїна Івана збережи… Від кулі, стріли, меча… Як відсвіт меча, ці молнії… А люд весь ридає… Київські сідельники, цехові, князі й шляхтянки…

…Кажу вам: барзо веселий день засвітить…

Оленка вийшла з церкви. Був вечір, як день. Блискавиці креслились над Дніпром. Молільники хрестились. Обличчя було вологе — чи від зливи, чи від першої літньої грози?

І тут же, в притворі, стояв князь Святополк, такий тихий і ниций, як би ніс на плечах сутужну ваготу.

— Князю, й ви в Києві?..

Він подивився на неї, не пізнавав, довго дивився, може, думав про далеке й повернувся, пробував усміхнутись, старий недебелий муж.

— Я буду… Я буду в доброго каштеляна… Сина мойого… Януша… В Нестерварі… Любого сина забила козацька чернь…

Губа йому тремтіла. Білі брови ізсунулись. І його обличчя було мокре — стояв проти грози.

— А Петронелля, — посміхнувся, — моя Петронелля подалась…

— Куди, князеньку мій?..

Він немічно звів руку.

— Туди… до гетьмана… Під прапори… Листи залишила… До когорти…

— Якого гетьмана?..

А князь, наче дивуючись — який гетьман, хіба вона не знає, гетьман один — Богдан-Зіновій — усміхнувся знов: заслоняти, як муром, отчизну… Албовім барзо веселий день засвітить… Засвітить…

І пішов. Оленка оглянулась за панною. Злива не вгавала. Сади пили, напивались. Небо на сході світилось синню, як зі сталі.

…барзо веселий день засвітить…

— Я питалась, — сказала панна, а білило на її лиці змивав дощ, — це сьогодні ігумен правив, з Братського ігумен — отець Інокентій Гізель, асанно…

А блискавиці креслились навхрест і кололи сталь неба, гаснули в Дніпрі, за горами. Пахіть ішла з митрополичого саду. Спрокволу прояснювалось.

11