«…милі суть чада, ближні й знайомі, але всіх єдина отчизна обоймуєт, за которую кто з добрих людей умріши не восхочет, єсли єй пожиточним бити маєт?..»
«Правда, отче…» — почула Оленка перед собою шепіт. Князь Святополк поник ще більше молочною головою. «Правда, отче, милі суть чада…» — і плечі його здригнулись, затряслась голова. «Правда, отче…» Він плакав, цей могутній чоловік плакав. Але Оленка не могла навіть спитати себе — чому? Там розверзлась хмара, ця обважніла грозова туча, там гримів грім і били молнії — може, грім черцевого голосу, — він виріс, виріс — «за любов отчизни Бог в небі вінчаєт несмертельною славою воїна, а вас…» Отче, чи правда, отче, — грім надворі над садами, над Києвом, Дніпро посинів… Темно, як темно в цій святині — але це ключі вже б’ють… Воїна Івана збережи… Від кулі, стріли, меча… Як відсвіт меча, ці молнії… А люд весь ридає… Київські сідельники, цехові, князі й шляхтянки…
…Кажу вам: барзо веселий день засвітить…
Оленка вийшла з церкви. Був вечір, як день. Блискавиці креслились над Дніпром. Молільники хрестились. Обличчя було вологе — чи від зливи, чи від першої літньої грози?
І тут же, в притворі, стояв князь Святополк, такий тихий і ниций, як би ніс на плечах сутужну ваготу.
— Князю, й ви в Києві?..
Він подивився на неї, не пізнавав, довго дивився, може, думав про далеке й повернувся, пробував усміхнутись, старий недебелий муж.
— Я буду… Я буду в доброго каштеляна… Сина мойого… Януша… В Нестерварі… Любого сина забила козацька чернь…
Губа йому тремтіла. Білі брови ізсунулись. І його обличчя було мокре — стояв проти грози.
— А Петронелля, — посміхнувся, — моя Петронелля подалась…
— Куди, князеньку мій?..
Він немічно звів руку.
— Туди… до гетьмана… Під прапори… Листи залишила… До когорти…
— Якого гетьмана?..
А князь, наче дивуючись — який гетьман, хіба вона не знає, гетьман один — Богдан-Зіновій — усміхнувся знов: заслоняти, як муром, отчизну… Албовім барзо веселий день засвітить… Засвітить…
І пішов. Оленка оглянулась за панною. Злива не вгавала. Сади пили, напивались. Небо на сході світилось синню, як зі сталі.
…барзо веселий день засвітить…
— Я питалась, — сказала панна, а білило на її лиці змивав дощ, — це сьогодні ігумен правив, з Братського ігумен — отець Інокентій Гізель, асанно…
А блискавиці креслились навхрест і кололи сталь неба, гаснули в Дніпрі, за горами. Пахіть ішла з митрополичого саду. Спрокволу прояснювалось.
11
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «День гніву» автора Косач Ю.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції“ на сторінці 110. Приємного читання.