Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

Інструкції Виговського доповнив Тарфелло. Він ночував у Братському, в одній келії з Рославцем — Римша останні ночі пропадав на Нижньому Подолі, клятий авантюрино товкся з Полегеньким — нестеменно: Рославець бачив його на Бабиному Торжку й біля колегії в розмові зі спудеями, шепотівся, намовляв. Троє цехових, з кулаями, як довбні, його супроводили. А може, й на нього впливав київський воздух? Кралі з Бабиного Торжка зальотно ходили, вихиляючись боками, й спокушали бездонними очима.

Тарфелло нарікався скромно: підписком в канцелярії генерального асесора Івана Ковалевського, але Рославець збагнув, що гречин воліє видаватись не тим, ким є. Становище в Білій Церкві описав виразніше, ніж це лаконічно з’ясовував й. м. генеральний писар. А втім, може, й мав наказ пояснити затемнену мову Виговського. Гетьман знав про Рославця, але гетьмана збагнути важко, говорив Тарфелло; все мусить починати з нічого, журитись за кожний таляр і орт[308], подбати про обози, щоб не примерло братство з голоду, лити гармати й садовити війтів. Ні, до цього всього тільки його голова і його залізна рука, це vir illustrissimus[309], сказав Тарфелло, Бог його дав, Бог його послав вам, люди Роксоланії. Коли спить — не знаю, має час і на вечорниці, має час і на ворожбу; Арґолі каже, що дві душі в ньому — сатурнівська й юпітерова, темна й світла, раз бере гору одна, раз — друга, але нічого по ньому не пізнаєте, як бездонна глибінь він, і непорушне її плесо, хоч би суворі бурі шаліли кругом.

Про триста тисяч оружних говорять, але так не є, сто тисяч із черню буде, а куп не злічиш, їх Виговський хоче брати в облік, бо це бродники й дейнеки, сьогодні одне на думці, завтра — інше. А Тугай-Бея відкликали на Крим — є це підшепт Порти, що ще вагається. Гетьманова турбота прихилити султана — й то через кардинала. Інтригування потенцій почалося — в Реґенсбурзі чекає резидент Віміна, що йому накаже Serenissima Republica[310] Венеції, Ракочія не збагнеш, хоч Іктар Ґьос у Львові обіцяє допомагати. Й. м. канцлер Виговський сам поїде до Ракочія в Мункач, поки що просить заступати його через Яна Мазаракі у Львові, а людям у Реґенсбурзі можна й через доброго отця Мокрського впливати на Відень і на цісарських спільників.

— Литва, — зітхнув Тарфелло, — маємо здавен ласку й приязнь з панами Великого Князівства, і князь Януш Радзивілл таку ж опресію, як і ми, терпить від ляхів, але перебігають нам дорогу кролевенята, в Бозі надія, що Радзивілл не відішле війська на асистенцію Короні — яко протестант, може, й подасть нам руку. Чекає гетьман одного дорогого гостя з Кейдан, і ти, вашмосте, дорогу йому з Мозиря в Київ і до обозу маєш запевнити.

— Хто ж це такий цей дорогий гість?

Тарфелло тільки посміхнувся. Багато говорити, мало слухати — від місії тієї людини залежатиме, що почне Радзивілл. Промітку й звинну людину маєш послати ще сьогодні на зустріч цього посланця здалека…

— А Москва? — спитав Рославець, нотуючи.

Тарфелло в цій справі знав тільки про листа, відправленого до Севська 8 цього юнія царському величеству, многих земель і государств государеві і обладателеві.

— Облаадателеві, — засміявся Рославець.

— Так, облаадателеві — через два ази[311], — посміхнувся Тарфелло, — мені, як посполитому, не все доступне, ти ж, ваша мосте, як собі того зичить пан гетьман і твій зверхник пан канцлер, всіма засобами дізнайся про московські замисли, а найпаче про те, на якому коні до них пани — рада й сенат — під’їжджають…

— А проте, — задумано сказав Рославець, — признати мусимо в мужеві, нам Богом даному, велике поміркування, що не варварським звичаєм, після такого знесення військ коронних, далі зі своїм звитяжним воїнством не поступає, а воліє переговори…

Тарфелло посміхнувся ще лукавіше.

— Говориш, магістре, те, що у нас усіх на язиці, а вимовити не сміємо. Скажу тобі секретно, що великі з тієї причини невдоволення й роздори серед старшини, інші об поли б’ються й роздирають жупани — тепер тільки, кажуть, бити панят, а по польській відповіді, що ще дорікає і пробачення нам обіцяє, коли «слушно жалувати будемо», то аж плач і сміх бере, інші наші зубами скрегочуть…

— Польська бута[312]…

— Адам Кисіль її злагіднить, — сказав Тарфелло, — гетьман в ньому бачить мужа великої кебети…

— А я, — Рославець відсунув з пересердям стола і підвівся, щоб заходити по келії, — скурбчика, зрадника і шальвіру бачу…

— То ж поясни це його гетьманській мості, — перечекав його гнів гречин і поскуб волоски на бороді, — докажи йому, що не варт перли свиней. Він до кролевенят не по-варварськи, а по-братньому…

— А вони нашому гетьманові ножа в серце… Знаю я їх! Це коварство, цю єхиду, цю слизь!..

— Не хотів би я в їхній шкурі бути, коли гетьман прозрить це шахрайство… Скаже тоді на весь голос, чого хоче… Вже й так ідуть до нього всі — батька народів, світлоносця бачать… Донці, й калмуки, й волохи…

— І гречини, як ти?