Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

Хмара важніла. Обдана малиновим вихром, десь там, у висотах, наливалась терпкою синявою, спалахувала багром на гребенях і пливла, як стокрилий галіон, розтинала голубінь. Якби буря. Якби буря… Тихе шамшіння фалюндишової сукні й хода мовчазної панни ззаду, тоді Оленка ловила її турботний погляд: але ж з дня у день дім Стеткевичів похмурнів, і навіть гості, зібравшись на бесіду, нишкли, хіба ж була жалоба у цьому домі?..

Ішли під гору свято-юріївським яром — тихо, але все ближче бив дзвін. Митрополичий сад уже давно зронив квіття й хилив на мур буйні віті. І в саду стояла тиша. Тільки помліли від спекоти високі берести, починали шуміти від верховіттів. Напоєно цей Київ алчбою. Якби розверзлась суха земля, вдарили б студені джерела, бризнули б раз зливи… Переситом дихав воздух. Коні, ведучи ридвани з панятами, їхніми дітьми, чадами — утікачами від Перебийноса, з Брацлавщини, з Гуманщини, з Коростишівщини, похнюпили голови. Жебраки, волоцюги, цехові, молільниці йшли знехотя — парило, тяжіло. А це ж щойно стрічалась весна з літом.

— Страдати коя нужда єсть?..

Ще не було глітно в Софійському храмі. Оленка, що її родинною церквою була Свято-Юріївська, бо ближче і звичніше, ненадійно спинилась у притворі. І жовтожарі смуги променів, б’ючись у вузькі вікна, її принадили. Увійшла в солодку голубу імлу, сповилась нею — стало прохолодно. Від бічних абсид повіяло вільготністю, давниною. Півморок — далі темінь. Почорніли образи, але дивились на неї, як і давніше, як і торік, суворо, наче дорікали.

Панна за нею зашаруділа сукнею, стала навколішки. Стала й Оленка, а жовтожарий промінь, замінюючись у палючіший, у багрянцевий, обдав її, побіг по долонях, зложених молитвенно, по стиснутих устах, по гаснучому чолі.

«… іже придоша от скорбі велікія і убілиша одежди своя в світлі радості…»

— Хто править?

Обернулась Оленка до панни, але вона не знала. З глибу храму, при бічному олтарі станув, кладучи хресне знам’я, високий худий чернець. Обрамлене сивіючою бородою сіре, аж недобре обличчя зі зрослими бровами, а з-під них жагтіння очей — Оленка придивилась, їй здалось, що вони вперлись у неї — ні, очі не були строгі, вони були розумні, крижані. Різко відтіняв чоло чорний клобук. Священик говорив. Тричі, чотири рази — дванадцять разів відбивались його слова в мороці, між колонами, в холоді кафедральних стін. Люди стояли навколішках, без руху, в темені — туди далі до олтаря, ті ближчі — в сутінку. Як давно не була Оленка в благочестивому храмі — аж здивувалась собі. Їй навіть видалась ця богослужба далекою, чужішою, замість міді латини, що дзвінко падала на плити львівської кафедри ще так недавно, такий синій гуд книжної мови.

«… вода многа не может угасити любові…»

Дивна вимова в цього високого черця. Мовби нетутешня. І не грецька, не болгарська. Перед Оленкою став навколішках білий, як молоко, похилений чоловік. Чорна зі золотом делія заснувалась голубінню, могутні ще плечі малиновіли в промінні. А важкий золотий ланцюг на шиї запалав, зажеврів. Князь Святополк Степан Четвертинський, чому він тут?..

Ніжно, як шелест крил, сей спів з хорів. Молільниці поникли головами. Мати Божа Оранта виступила з темені — тепер на неї упав промінь. Чорнющими скорботними очима дивилась на свій люд. З другого боку — кінний Юрій, а під копитами змій, корчійно хапаючи за древко списа полум’яною пащею. І далі — лагідні євангелісти, грізний св. Йоан, і сонми янголів, і все вище-вище, за архангельськими крилами, голубінь піднебесся — Бог Саваоф.

Князь Четвертинський закам’янів. Молився чи мислив? Оленка згадала княжну Петронеллю, її веселий погляд, її рум’яне лице, її щебет. Тая ластівонька не знає ні турбот, ні скорбот, ні сумнівання. Тая йде, де веселий хороший світ. І що їй по чорторию-потопу, що їй по грозьбі страшній наві[307] королівства цього, що їй по суєті, по брязку оружжя, що несе загладу, може, всім, може, найлюбшим?..

Проказала ім’я Януша Корсака, валечного воїна, що в спітканні з неприятелем зазнав ран, але здригнулась. Чи ж могла просити тут, саме в цій святині, ласки для нього? Може, його, Корсаків, інший Пан? І відігнала вмить спокусу — який же гріх творила, хіба не повторяла собі, що Бог один-єдиний?..

Без упину молиться князь Святополк. Разом із усіма, що сюди прийшли, ревними, благочестивими.

«І раба Твойого, Господи, Івана-воїна, збережи від кулі, від стріли, від меча…»

Тремт пройняв її. Згасло ім’я Янушеве, в голубінь, в цю солодку млу прийшов він, порубаний і постреляний, але ні, це вже не він, не він… Івана-воїна… Пальці їхні зустрілись тоді, бравши святу воду… Боже, змилуйся наді мною, грішною… Івана-воїна, Львисерце-Виговського…

«…Невинне наступовали негдись мдія — нитове на люд Ізраїльський, хотячи їх мечем іскорінити, чада, жени і любимих другов вигубити…»

Проповідував чернець. Чітко, як золотий дукат, падав його голос на камінь. Хор уже не співав. Розвіювалась солодка прохолода. А всі пильно слухали.

«…Хочеть бо сей страшніший і скрутніший неприятель церкви сплюгавити або обернути в стайні…»

Ще чіткіше той голос. Втискається, як вістря. Холодний голос, а палить. Проникновенний голос.