Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Що писав їй Виговський? Ат, натурально ж, писав про любов. Про бурі житейського океану, про щит Кассіопеї, що ним, зоряним, хотів би заслонити себе від стріл амура, — про що інше можуть писати собі? А я, як той дурень, прости Боже, конфідентом для закоханих! Був для Мрозовицького у Львові, тепер для Виговського в Києві. Скоріше, вашмосте Соболю, скоріше, острогів! До київських воріт, так, повз Воздвиженський розкат[320], праворуч, скоріше! Дивіться, цей ваш огир зі стайні пана сенатора, а за моїм монастирським не вженеться. Цоки, цоки, поки місяць світить. Пістолі в ольстрах[321]? Не втече песький син від нас. Хто перепинятиме, тому кулю в лоб. Скоріше, мості Соболю, чвалом, чвалом! Обережніше з гори. Скільки їх буде? Нас — троє, але брат Андрій за чотирьох стане, це ведмідь — не чернець. Тепер повертаємо на Поділ. Обережніше з гори. Варта на розкаті спить. Тепер просто перед себе, на Успенську церкву, минемо Кожум’яцькі ворота, там псубрати не сплять, там голендри на варті. Повз ратушу, в цей заулок, до Святодухівської Церкви… Цоки, цоки, поки світить місяць. Уроджоному панові каштелянові все плетиво перетнемо, так моє серце чуло, що готує нам несподіванку. За пістолі, братчики, добре дбайте!.. Вперед, вперед, до Духівських воріт, сюди, до Малої башти. Добра панна Оленка, ласкава панна каштелянівна. Якби не вона, не знали б ми нічого про пана Ласка, цього песького сина, конфідента. То я собі думав, чому це Бориско Грязной товчеться в сенаторському подвір’ї. Інтригу собі з Москвою затіяв пан сенатор — кість українська польським м’ясом поросла, а божився, а лементував, а присягався: я, як Атлас, двигаю ваготу, отчизні служу… Негаразд, мості сенаторе, двом богам кадиш, так добре нема тепер, добродію Адаме. Ніколи на матлярство твоє зважати, це вже наш час, сенаторе… Скоріше ж, мості Соболю…

Три вершники мчали сонним Подолом. Вже сповивались темінню останні дімки форштату, блиснули здалека нічні обходи ліхтарями, блимнули вікна Михайлової корчми, гулко цокотіли підкови по битому тракту в Печерськ, Нижньокиївський розкат височився у віддалі, у Духівських воротах їм перегородив дорогу стражник.

— З дороги, скурчибику! — крикнув Рославець. — Ми — сенаторські вістовці, не бачиш?

І за ним, зсутулившись, пан Євтихій Соболь, що, не питаючись, куди й як, пішов за ним. Ще захопив із братського монастиря Гізелевого послушника, того велета, брата Андрія, так і чвалував у скуфейці, з шаблею під рясою. В ярку, за Малою баштою, Рославець спинив коня.

— Щоб вашмость знав, і ти, брате, — перевів він дух, — поки комісія інтригує гетьмана Зіновія пактами, королевенята добре дбають. Недаремно від канцлера Оссолінського три печатані листи були до воєводи…

— Із Войтіхом М’ясковським, королівським комісаром, довго розмовляв учора, вів таємний консиліум, — вкинув Соболь, — сам я те чув…

— Політика їхня й пана Кисіля подвійна — проволікати й дурити, а тим часом робити своє: зібрати посполите рушення й перемовити всі потенції на свій бік.

Що там, у Білій Церкві, того ще не розкумекали, самі собі винні. Нині ж пан воєвода вислав гінця, й. м. Ласка до Севська, де живе думний дяк, з листами від коронної Ради й приватними супліками, так сподіваюсь. Наша річ, мості панове, ті листи взяти…

— То чого ж стоїш, вашець? — перебив його Соболь. — Вперед, поки час, таж пан Ласко виїхав на присмерку…

— Тоді в… в… він вже на т… т… т… тому боці, — сказав, загикуючись, послушник, — він, напевно, взявся на Печерський перевіз, а ми беремось на Почайнівський міст, переріжемо йому, дорогу, я знаю шлях манівцями, через вигурівський ліс…

— Рушай, рушай, брате, на Почайнівський міст…

За ярком війнуло вологою. Коні хропіли, сходячи з кручі. Внизу стелився туман. Чагарник збігав по узгір’ю. Молодик вже ховзнувся Дніпровим плесом. Листочки срібліли на тихих берестах. Коні заіржали. Назустріч ішла кінна купа. Люди з-під шолома підзорливо поглянули, але пан Соболь і їм гукнув: вістовці від пана воєводи в Димер — пропустили. Зацокали підкови по мосту, з Почайни пішов туман, крикнули сполохані птиці, місяць жовтий-жовтющий, пан Соболь відставав, йому, барлуватенькому, було на коні тряско. Раптом послушник Андрій спинився:

— Вашмосте, — зашепотів, — далі мосту нема, я, як на те, не спам’ятав, що ще з весни зірвало…

— Сацюго, — крикнув Рославець, — тож ти нас зарізав, брате, хіба вплав ідемо чи що?..

Він завернув коня на місці, але чернець зіскочив зі свойого вороного. На взбіччі, в імлі, чорніла хижка.

— Не карай, вашмосте, — радісно гукнув брат Андрій і побіг, брязкаючи шаблею під рясою, до хижки. Магістр і пан Соболь чекали. Послушник стукнув тричі. По хвилині хтось озвався з темені.

— Хто такий?

— Яфетові браття, — відказав брат Андрій, — перевозу подай, Ждане…

«Яфетові браття, — посміхнувся Рославець, — це, видать, Полегенького когорта. Й брат Андрій з ними…» Пошкодував, то нема Римші. Але Римша, напевно, вже в Мозирі, коли б щаслив вернувся. Косолапий ченчик уже йшов до них із заспаним перевізником. «Він нікого не возить, — сказав ченчик, — але нас перевезе пороником». Пішли в туман.

Дворянин Петроній Ласко, в службі воєводи Кисіля, спрокволу їхав чернігівським шляхом через вигурівський бір. Поряд нього куняв вістовець Бориска Грязной, брат московського резидента, а ззаду їхало троє драгунів. Грязной перепився в Києві, (хилився на гриву й мимрив своє, несусвітне, а дворянин був радий, що йому не докучає п’яною бесідою. Дорога далека, аж у Севськ, ще встигне надокучити. Дворянин гребував московитянами, їхньою щирістю в пияцтві, його вражала розбещеність їхньої мови. Був тихого норову, нерубашної вдачі, вмів служити й слухати, знав своє місце і воєводу Кисіля вважав півбогом. Писав навіть вірші, акростихи й раки на сенаторову честь, прирівнював його з Цинцинатом і Катоном, добре-бо за воєводою Кисілем жити, й правий це муж. А до Севська — то до Севська, така вже його місія, пан Ласко завжди більше в дорозі, як удома. Завжди з важливими листами, іноді тільки згодом довідувався, які це коштовні листи. Хороше походити коло воєводи, він як батько всім Ласкам, а благочестія хоронить і отчизни слуга. Грязной — теж, і ім’я, як подобає, міри не знає в вині. Але боярин — шабля в яхонтах, збруя на коні трирядна, позолочена, а п’янчужка, прости Господи… Така далека дорога, світанням у Чернігові будемо, а вночі тепер прохолодно, вдень — спекота…