Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Дорога преважка, — зітхнув гречин і похитнувся, був виснажений до краю, — але з Божою поміччю…

— Тільки до Києва? — спитав ігумен.

— Було б за чим і далі їхати, — сказав гречин, — на Литву дуже тепер пильно. Та з Литви ждемо вістей.

— Надіються у вас на князя Радзивілла?

— Надіються на його давню приязнь до гетьмана. Але в політиці нема приязні, отче. Радзивілл сам вибере, яка сорочка йому ближча — козацька чи панська… Хіба що як підкурять його Несвіж вогнем, як почує нашу силу… Поки що вертить, литовська лисюра, хвостом…

Гречин замовк. Він, видно, умів мовчати. Мабуть, тому й вибрав його Виговський посланцем. Ігумен Гізель погладжував борідку.

— Отче ректоре, — сказав Рославець, скінчивши читати, — Домінус Тарфелло — це велика радість для мене. І я, до речі, прошу вас, отче ігумене, пробачення за прикрі слова про благочестиву київську братію… Як пише пан Виговський, то велика пшениця, й тут у посіванні ся знаходить…

І він тепер зовсім інакше, приязно й довірливо, подивився на ректора.

Гостроликий ігумен блиснув колючими очима, тільки було прояснів, а за мить сіре його обличчя знов скам’яніло. В глибоких темних очах тяжіла втома.

— Не слід поспішати з осудом, юначе, — мовив, — не забруньчить ніколи те, що не виляглось…

Ці слова Рославець вже десь чув. Так, й Інокентій Гізель мав чого таїтись. Інструкції Виговського прийшли на час. Велика пшениця сіялась…

— …Але гляди за куколем, якого на іншій ниві більше, чим пшениці ся народить, — твердо, ще не позбувшись німецької вимови, додав ігумен.

Гречин Тарфелло — й він не був простак, Рославець вже починав розуміти махину, пущену в рух Богдановим канцлером, — торкнув його за рам’я:

— Приватний лист, за просьбою пана Виговського для панни Оленки Стеткевичівни, дочки каштеляна новгородського…

Він падав з ніг від знемоги.

В садах старого міста височився кам’яний дім Стеткевичів.

Батько не міг відповідати за сина, звичайно, але на новгородського каштеляна дивились зукоса. Тепер оминали його дім польські шляхетські кочі: під Корсунем каштелянів син Михайло перейшов з корогвою драгунів до Хмельницького. Через те було в домі ніяково, тривожно. Пані каштеляниха, з дому благочестивих княжат Соломирецьких, не крила своєї втіхи: знать, виховала сина, як наказано, таки не підняв руки на єдиновірних братів. Але каштелян хмурився, хоч ніхто не смів при ньому називати сина зрадником вітчизни, але міг би, й справедливо; але каштелян уважав себе добрим громадянином Речі Посполитої й відсахнувся би щиро від ребелізантів, коли б прийшлось вибирати. До того хилила його дочка, улюблена понад життя. Що лиш сьогодні отримала листа від судженого й. м. Януша Корсака. Порубаний козаками, лежав у Лубнах, в домі князя Яреми Вишневецького, запевняв її про велику свою любов, але й охоту на козацьку гідру. Поки не повернеться з поля, поки матці-вітчизні не обітре гірких тренів, ганьби й поневіряння, доти не мріє про власне щастя.

— Ось лицар, — сказав каштелян. — Ось римлянин…

— Але його мость Корсак — католик і поляк, — вкинула пані Стеткевичева, — йому й не личить інакше, наш же Михаїл зріс у благочесті!..

— Тим більше, — спохмурнів каштелян, — винен вірність королівству.