Розділ «Мелодія для квінтету Авантюрні оповідання»

— Повір, я навіть не знаю точної дати, — засміявся той у відповідь, — усім розпоряджаються мій батько та пан Сангушко...

— О, свята молодосте, — зітхнув інженер, — усе, що тобі зараз потрібно, — це твоя Марія. Правда ж, щасливцю?

— Вважаєш мене щасливцем? — перепитав несподівано юнак.

— А чом би й ні?

— Жінка — це найбільше щастя, я згоден, — трохи помовчавши, відповів Януш, — але часом мені здається, що я хочу більшого, аніж...

— Аніж що? — запитав Роман.

— Мені недостатньо тіла цього янгола, — тихо зізнався наречений, — у моїх мріях я бачу багатьох. Грецьких куртизанок, японських гейш, смаглявих неаполітанок, голих до пояса, що зривають виноград, але не її... Розумієш? До Марії у мене геть інші почуття, як... як до святої... Мені хочеться цілувати їй ноги, а не груди.

Януш раптом закашлявся, занадто різко вдихнувши дим своєї цигарки. Доки той приходив до тями, інженер намагався придумати підходящу відповідь, але не зміг. Він сам намагався виговоритись другові, але той його випередив. Тому, коли юнак знову рівно задихав, запала мовчанка. Подумки інженер картав себе за те, що не знайшов потрібної поради для Януша. Несподівано для себе він заговорив про моральні правила, які існують у суспільстві і які не можна порушувати, однак прозвучало це так невпевнено, що наречений нетерпляче його перебив:

— До дідька правила, — сказав він, — людина живе для насолоди, і ніщо не повинно перешкоджати їй насолоджуватись...

Після цього обидва замовкли і вже мовчки повернулись до палацу.

Сніданок був пізній, о десятій годині, і господарі вирішили накрити стіл в альтанці посеред парку. Сонце зійшло рівно настільки, щоб бодай трохи зігрівати людей, які до того ж кутались у затишні покривала, і не позбавляти їх ранішньої свіжості. Ця свіжість якнайкраще пасувала до міцної чорної кави і гарячих булочок, котрими пригощались гості, тамуючи ранішній апетит, а кавою освіжаючи голову.

Роман і Януш чекали пропозиції від князя залишитись у цьому райському куточку на кілька днів, а не повертатись до Славути ввечері, як було заплановано раніше. Тому, коли Четвертинський, врешті, сказав про це, обидва в один голос погодились, навіть не запитавши для годиться, чи не обтяжать вони господарів своєю присутністю.

Інженер одразу ж глянув на Ольгу, прагнучи вловити на її обличчі радість від цієї звістки. Коли ж побачив, як вона усміхнулась, то був ладен зірватися з місця і обійняти її. Звідки за одну ніч могло з’явитись таке шалене бажання? Що сталося вчора ввечері, коли він уперше її побачив? Може, тому, що цієї ночі вона йому приснилася? Так буває іноді, бачиш когось уві сні і прокидаєшся на ранок з якимись невимовно сильними почуттями... Тоді простий інтерес перетворюється на нестримну жагу.

Повіяв вітер, затріпотівши білою скатертиною і легкими сукнями жінок. Він був прохолодним, що змусило всіх ретельніше закутатися в ковдри і потягнутися за гарячою чашкою. Мимоволі всі поглянули в один бік, мовби там стояв хтось, кому було під силу керувати вітрами.

У кінці алеї насправді з’явилася чиясь постать. Навряд чи той чоловік володів такою силою, проте важко було назвати його появу інакше, ніж дивною. Повільно, але впевнено він наближався до них, і вже за хвилину можна було розгледіти його худе заросле обличчя.

Першим озвався князь.

— Не лякайтесь, панове, — промовив Четвертинський, — той, кого ви бачите, справжній дивак, але не більше... Цей чоловік неагресивний. Декілька тижнів тому він з’явився тут, проте за весь час ніхто від нього не почув жодного слова. Мій управитель пропонував йому роботу, але, схоже, вона йому непотрібна. Навіть від їжі та одягу він увесь час відмовляється. Його зацікавив тільки стовбур старого дерева в моєму парку, який давно колись розщепила надвоє блискавка. Там він ночує...

— Може, варто покликати поліцейського зі Славути? — зауважив Януш. — Раптом цей чоловік — злочинець?

— Навряд чи, — відповів князь, — якби він був злочинцем, то уникав би людей або намагався б не привертати до себе уваги. Найнявся б на роботу і жив би, як десятки інших довкола...

Незнайомець тим часом зупинився за кілька кроків. Він стояв незворушно і пильно на них дивився, мовби намагаючись запам’ятати кожного за столом.