Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Переїжджаючи хутір Ведмедівку, знетямлений володар перепитав усіх господарів-гречкосіїв, чи не чули вони щось про напад на князівський байдак, чи не бачили юного княжича, чи не відають про злочинного розбійника Вітра-в-полі. Хуторяни в один голос запевняли, що в цих краях про напади й розбій давненько не чутно і славетний Вітер-в-полі промишляє десь аж у Дикому Полі або на Волощині, єднаючи свій загін з тамошніми гайдуками. А тут, біля Засулля, Ведмедівки та довколишніх хуторів,— тихо, спокійно, слава Богу, давненько вже ні татарви, ні лихих людей не видать. Ясновельможний Корибут, похнюпившись, дав наказ рушати до Лубен, пекельно страхаючись навіть думати про те, що він скаже пані Вишневецькій про долю її улюбленого сина Димитра. І тут на узліссі йому впала в око кобзарева землянка, а біля неї вже підтоптана постать самого Тайноока. Співець стояв біля похилого тину, тримаючи в руках кобзу, перебирав на ній струни і дивився десь убік, ніби прислухаючись до тупоту кінських копит. З дверей ветхої землянки вигулькнув ставний рудоволосий підліток, задивився на вершників, роззявивши рота від зацікавлення й несподіванки. Князь смикнув за повід, зупинив вороного.

— Гей ти,— крикнув він до Тайноока,— хто будеш?

— Бог його святий знає, хто я,— химерно відповів співець.— Про теє не думаю. Ходжу по світу, нагадую людям про теє, чиї вони діти, згадую давні думи та казки... то й кличуть мене кобзарем...

— Чи не Тайноок твоє ім’я?

— І на таке ім’я відгукуюся,— згодився співець.

— Чуй про тебе, старче.

— Добре чи зле, ясновельможний пане?

— Добра в тебе слава, добра,— знехотя кинув князь.— Кажуть, що ти щира й правдива душа... тому й до тебе нині звертаюся... не як князь, охоронець вашого краю... а як батько... Ти, мабуть, теж батько? Хто тобі ось цей хлопак?

— Сирота... він мені за сина... Івась Вогневик звати його. Водить мене, переймає ремесло кобзарське... а пощо тобі знати про сина мого?

— Твій — при тобі, старче! — з болем відгукнувся Вишневенький.— А мій... ось такий, як твій, за віком... полонений розбійниками... Вже третій день ми шукаємо його в цих пущах, і все — дарма! Литвини повідали, що десь тут було вчинено напад. Ніби всі крізь землю провалилися. Ти давній житель, ти знаєш навіть те, що зрячі не видять! Допоможи! Пані Вишневецька помре від туги, якщо не відшукаємо сина. Я певен, що за нього жадають викупу... Розшукай злочинців, скажи, що я готовий повернути дитину за найвищу ціну... Тільки не кажи мені, що ти нічого не знаєш...

— Я тобі не кажу цього...

— Отже, знаєш? — радісно вигукнув князь.

— Я й цього не мовив...

— Не дратуй мене, старче!

— Заспокойся, князю. Обіцяю тобі дізнатися все, що зможу. Проте, гадаю, що не в золоті тут справа...

— А чого ж ще можуть жадати хлопи, що вирвалися з-під руки панської?

— Ех, князю, князю! — докірливо зітхнув кобзар, провівши пальцями по струнах, і срібнотонні переливи прокотилися понад узліссям.— Хіба не знаєш ти казки, що живуть у народі? Чорт обіцяє золото й багатство за живу душу, але пізніше те золото обертається черепками. Ту казку сотворили бідні люди, бо добре відають марність тих брязкалець. Ось послухай думу прадавню про шукача скарбів небувалих...

Ой у небі три дороги,

Одна заростає.

А у Бога три синочки,