Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

Громи... і плачі... і стогін...

Десь далеко, далеко...

Одвернися, не слухай. То сни, неіснуючі сни. Є лише ласка, і ніжність, і спокій, і вічне кохання. Корінь Світу пульсує невичерпними соками, напинає вогнисті груди, посилає невмирущі джерела буття атомам, людям, квітам і зорям, птахам, амебам, тиші і грому. Життя — то вічна весна, то полум’яна осінь, і солодке чекання, і казковий шепіт ночі — шепіт матусі, шепіт подруги, сміхотливий шепіт товариша гри. Де ти? Де ти?

Тут, ось я тут, лише простягни руку свою. Я у небі, в сутінках вечора, поміж зеленим чи блакитним листям, я в забутій пісні, я вічно з тобою. Тільки не втікай, не біжи від мене, мій прадавній товаришу, моя чарівна подруго небесної гри...

Громи... і плачі... і стогін...

Хто плаче? За ким? Чому?

То здається тобі. То здається...

Ні, я чую! Плаче безмірність. Здригається спокій Батьківського Гаю, небо тремтить громом конання й муки. Серце квилить, прагне летіти на поміч. Хоче бути там, де страждання, де можна прийняти у себе частку великої муки...

Ти почула далекі зойки, мудра Дитино! Тебе вже ніщо не втримає. Поспішай, лети, народжуйся в світ муки, щоб принести туди радість Вічної Гри. Зупини криваву ріку, покажи зрячим світи радості й казки.

Як летіти мені? Де шляхи до далекого вирію тяжкого дитинства?

У серці, в боліснім серці. А все інше — я дам тобі, я — твій вічний товариш гри. Ти називав мене Ойра-ханом над Бугом, над прозоро-жовтими водами земної ріки. Діти, ви не забули мене?

Прокидайтеся, прокидайтеся! Ніжна дрімота кохання хай розімкне обійми! Вас чекає далека Земля, малесенька бідна планета поміж зоряних валів. Їй тяжко, вона очікує ваших дитячих рук...

Тарасику, Павлику, Марічко, де ви?

— Ми тут, Учителю! Ми тут, Ойра-хане! Чуємо, чуємо поклик Землі...

Вам болять її рани?

— Болять, ой болять, Великий Друже!

Руки, беріться за руки, кохані діти! Розступаються сині дерева правічного саду, вже темніє хаща Відьомської Казки... Знову треба одягатися у тужаву плоть, у пульсуюче тіло, зіткане з крові й нейронів. Прощай, прощай, Ойра-хане, наш улюблений товаришу Великої Гри! Ти дав нам силу, знання і певність у перемозі! Напнуте вітрило серця, вітри безмірності б’ють в груди корабля, загрозливо кидають навстріч потужну хвилю зоряного океану...

Корабель зависає над долиною Дніпра. Луки, тумани. Соняшники в ранковій імлі. Моя сестричка Оля біжить з широких долонь Учителя до убогої хатки під солом’яною стріхою. Там чекає земна мама. Мені теж настане пора. Трохи пізніше...

Так або майже так завершувалася історія хлопчика Павлика з берегів Бугу та його товаришів — Тарасика й Марічки. Ми не могли затриматися в Світі Радості, бо земні зв’язки хіба спроможна розірвати небесна безтурботність?

Ми не могли затриматися...