Розділ «Ірен Роздобудько ПОДВІЙНА ГРА В ЧОТИРИ РУКИ»

Капітан спочатку головою заперечливо похитав, а потім кивнув нарешті.

Оператору теж кивнув, мовляв, нас зараз не знімайте!

І обидва рішуче посунули до шезлонгу, в якому прекрасна княжна спала і за яким її служниця нудьгувала, за розвагами панів спостерігаючи.

Уклонився капітан низько, покашляв, аби княжну розбудити.

– Пані Вілінська, – каже з шанобливим острахом, – ось цей пан… Він… слідчий з розшукового відділу. З Петербургу…

– І що? – з-під мереживної парасолі, що служниця тримає, питає княжна.

Зачувши голос хазяйки, собачка з її колін скочила і довкола Іполитових ніг застрибала.

Іполиту Вікентійовичу з собачками знатися не можна через алергію, котра до нестримного чихання призводить!

Ногою її відштовхнув і каже максимально суворо:

– Я б не хотів тут розмову вести. Справа важлива. Будьте ласкаві…

І наполегливо руку їй подає.

– Нічого не розумію, – холодно каже княжна. – Про що йдеться?

Іполит мужньо витримав її погляд, хоч і спокусливим він був у своїй крижаній холодності – майже такий, як у Мар’ї Матвіївни, – і вирішив на емоції не піддаватися.

Звернувся до служниці:

– Вас я також попрошу пройти з нами!

Та за серце схопилася. Ось воно, зрадів Іполит, перша вірна реакція.

Треба продовжувати в тому ж напрямку, дякуючи Мусі.

– Не будемо зчиняти галасу, панове, – благає капітан, посміхаючись публіці на всі боки фальшивою посмішкою. – Благаю, ваше світлосте, послухатись. Це швидко, ненадовго…

Зневажливо княжна плечиками пересмикнула, підвелася.

Але руку слідчому з Петербургу подати не схотіла.