Розділ «Частина 4»

— Та ж, певно, грошики не повернуть, — уже спокійним голосом завершив Оскар. — Отже, віднині ти знову Стасьо Крузенштарн, і це у Відні звучить природніше за твоє родове ім'я. Моли Бога, щоб спільник тієї панночки не спродав пашпорта якомусь мантієві.

Ґеньові нічого не лишалося, як погодитися з Гробовецьким. Тепер вони ходили вдвох віденськими парками у сподіванні вловити хитрунку. А ми, до слова, дещо про неї знаємо...

Лоретта Найман — слухняна донечка заможного промисловця — навчалася музики, чужих мов і навіть малярства, та все це їй видавалося малоцікавим, і вона почала вести подвійне життя: непомітно зникала ночами, змовившись зі служницею, а вдень, між уроками, грала ролю наївної дівчинки, наляканої чоловічою увагою. Який се мало кінець для самців у чоловічій подобі, ви вже знаєте з випадку із Ґеньом.

Лоретта мала коханця — Ціпріяна Хвойдмана, який пройшов в'язничний вишкіл чи не з пелюшок, бо був уроджений мамою-корчмаркою, що сиділа під арештом за вбивство татка-пияка. Ціпріян ще юнаком відбув покарання за вломництво до крамниці, де він поцупив солодощі для своєї дівчини, а згодом був упійманий зі спільником, коли вони пограбували одну стару добродійку, прив'язавши її зі служницею до важкого кравецького желізка[54] і наказавши сидіти тихо, бо то — бомба.

Героїчний життєпис Хвойдмана в очах Лоретти виглядав чи не пригодами французьких мушкетерів, і вона без хвилі вагань обдарувала зловмисника щирою любов'ю. Вони винаймали скромне помешкання на піддашші, від чого Лоретта була в захваті після батьківських апартаментів, схожих на музейні залі. Їй подобалося заробляти на життя, вдаючись до нібито невинних хитрощів, а не смітити в крамницях татковими грошима. Із цього добре користав Ціпріян: він просто сидів у фіякрі і очікував, коли до нього заскочить збуджена від небезпеки Лоретта. Після кожного грабунку вони залягали на дно: Ціпріян не виходив із помешкання, а Лоретта виявляла надмірне сумління перед своїми вчителями.

Тепер ви розумієте, що намагання Гробовецького й Ґеня вислідити панну-грабіжницю дорівнювали зеро. Та вони сподівалися на удачу.

Беата ж обійшла всі пам'ятні місця, де Кароль Фодор протинав шпагою своїх кривдників, скуштувала кави й тістечок у всіх каварнях і забагла опери.

— Серденько, — умовляв її Оскар, — ти ж звикла до оперет. В опері не висидиш і до першого антракту!

— Не висиджу, то вдам, що мені зле, і вийду! — відказувала Беата.

І Гробовецький узяв квитки на славнозвісну «Кармен».

Коли подружжя зі своїм прибраним сином ступило до пишного фойє Віденської опери, Ґеньо зразу ж прикипів поглядом до зграбненької дівчини, чиє світле волосся було зачесане на манер образів Ботічеллі. Вона розмовляла із поважним паном, що з вигляду міг бути її батьком.

— Оскаре, це вона! Панна з парку!

— Отямся, хлопче! Подивись, які в неї діяманти! Навіть якщо вона щодня витягуватиме такі повні гаманці, як був у тебе, то не швидко назбирає на коштовності.

— Оскаре, я певен! Навіть якби вона одягла перуку і машкару...

— Дай мені спокій! Якщо тобі так припекло, то простежиш за нею... Після спектаклю! А зараз поглянь і на інших дівчаток — це ти вмієш. Приворожи своїм поглядом, — підкусив Ґеня Гробовецький і поспішив за Беатою до залі.

На якийсь час Ґеньо згубив дівчину з очей і навіть ладен був погодитися з Оскаром, та голівка, причесана якимось дорогим фризієром, виднілася за три ряди попереду.

«Я не можу помилятися, хоч і не дуже добре бачив її через ту вуалетку. Але вона так по-особливому поводить плечима... Коли я її наздогнав і почав розмову... А коли вона прихилилася до мене...» — промовляв подумки Ґеньо, навіть не звертаючи уваги на важкувату тілом Кармен, що вдавала молоду циганку-перемитницю.

В антракті Муркоцький знічев'я потягся за Оскаром та Беатою до столиків з мінеральною водою і знову побачив дівчину: вона пила воду з кришталевої склянки, примруживши очі... І навіть підморгнула Ґеньові!

— Ти все щось вигадаєш, — не вірив Оскар, — панни такого роду не вміють підморгувати, бо їх вчать пристойних манер.

А після антракту перед Ґеньом за три ряди було порожнє місце...