Розділ «Частина 3»

Картера поховали пишно, але не в мавзолеї. Після церемонії прочитали заповіт: майже всі свої заощадження він заповів на заснування премії свого імени, яку мали вручати щороку, у день його уродин, найудатнішому нишпорці з будь-якого кінця світу. Подання до нагороди мають писати потерпілі, всі листи скидатимуть у великий круглий барабан, крутитимуть його до того часу, аж поки у щілину не випаде одне з повідомлень про новітнього майстра таємного пошуку.

Для Ізабелі лежав банківський чек на п'ять тисяч долярів у конверті з написом: «Моїй нареченій на посаг». Наречена-удова заплакала цілком щиро, бо нарешті могла сама себе вирятувати з полону аж надто влізливої Еммері — знайшлася причина відмовитися від подальшого побутування в теплі і в добрі, але в неволі. На ранок валізи були спаковані.

Ізабеля вже знала, куди поїде — повернеться у Францію. Там, між Марселем та Ніццою, на французькій Рив'єрі, заснували товариство з капіталом у п'ятдесят мільйонів франків, щоб утворити фільмовий промисел на зразок Голівуду. Там будуть обертатися великі гроші і багаті люди. Чи ж вона не знайде серед них якогось самотнього серця?

4.

 бишек Циганєвич зі своєю Луїзою, не маючи ні житла, ні роботи, пантрували під одним рестораном у час між обідом та вечерею, коли добросердні офіціянти тишком-нишком виставляли паперовий пакунок з недоїдками. Наш атлет за це мав би обстоювати хлопців кулаками, якщо якийсь дикий фермер пожбурить пересмаженим біфштексом.

Після нещасливої подорожі на кораблі та на човні, Збишек і Лу щасливо уникли інших неприємностей, але ніяк не могли ніде зупинитися, тому переїхали пів-Америки. І мали лиш витрати, а прибутків — ні. Це техаське містечко не було винятком: своїх ковбоїв вистачало.

Того дня наші бідаки придибали пізніш і побачили, як під рестораном зупинилося старе авто — велике, як фіра. З нього вийшов батько із сином та донькою; усі троє в робочих шароварах і білих кашкетах. Збишек почув рідну галицьку говірку...

Коли вони почали вантажити залишки поживи, навколо зібрався натовп. В Америці не бачили, щоб біла жінка працювала нарівні з чоловіками ще й при цьому приспівувала. Прибігли репортери, почали зачіпати дівчину, а вона сміялася у відповідь, бо не дуже розуміла, чого від неї хочуть. Батько смачно вилаявся, але при цьому мав такий ангельський вираз на лиці, ніби підбадьорював своїх дітей.

Збишек схопив Луїзу за руку і потяг до старого.

— Прошу пана, я так давно не чув рідного слова...

Старий не виявив ні краплі приязні.

— Почув? Гайда звідси!

— Тату, та ви що? — гукнула донька. — То ж, певно, наші люди!

— Ще скажи, що він тобі родич! — супив брови батько. — Нема коли язиком плескати!

Але його син підійшов і простяг руку для привітання:

— Михайло Семенюків.

Хитнув головою в бік сестри:

— То Анна. Вмієш водити авто?

Збишек умів.

Тепер він сідав за кермо, щоб об'їжджати американські корчми і самому вантажити об'їдки, а старий лишався на фермі, успадкованій від свого скупого вуйка (хай з Богом спочиває!), до якого десять років тому прибув бідним еміґрантом. Вуйко чорно працював, місячно тратив на себе не більше, як півтора доляра, сам стригся і голився, сам прав білля[1] і підшивав черевики, не курив і не грав у карти на гроші. І все вклав у землю, в яку й сам пішов, не встигши ні одружитися, ні відчути потіхи від свого багатства...