Розділ «Частина 2»

Маґдебурко ретельно записав усе сказане і поставив позначку з трьох окличних знаків: шахрай легко провадив розмову, жартував, кожному оповів якогось анекдота.

Такими артистичними здібностями міг скористатися лиш той, хто довго тренував свого язика.

В Юрасевому записнику знайшовся такий собі Балахович, що довший час виспівував грайливі пісеньки в кабареті «Чорний кіт» і межи танцями бавив публіку жартами про різницю між слоном і фортепіяном: до слона можна приСЛОНитися... Він був одночасно заручений із двома панночками — одна мешкала в Самборі, друга — в Бродах, обидві не поскупилися грошима на майбутні матримоніяльні заходи, та наречений щез. За ним тягнувся хвіст інших підозр: брав гроші з перевдягнутих гімназистів і допускав їх в гримувальні танечниць.

«Це занадто просто, — міркував Юрась, — чого йому вертати до Львова: щоб хтось упізнав на вулиці? Хіба що добре затримувався...»

Юрасева мати часто, сама про те не підозрюючи, приносила синові потрібні вістки з Краківського ринку. Жінка поліціянта — Єлена Жолкнякова — повідала всім перекупкам, що її пильний муж знайшов на Шпитальній валізку, в якій було півтори тисячі злотих, двадцять сім долярів, сімнадцять векслів і службові свідоцтва.

Юрась пішов до Матіяша.

— Не маю такого права відкривати тобі таємниці!

Матіяш був синьо-буряковий на лиці і мав похмурий настрій. Свіжий, як молоком умитий, Маґдебурко викликав у нього печію в животі і гіркий присмак у роті.

— Мені не потрібні таємниці, лиш скажіть — свідоцтва були на різні прізвища виписані?

— Не скажу!

— Маліновський, Малішевський, Корвін і Круковський?

Непохмелений Матіяш отямився:

— Звідки знаєш?

Та Юрась вже зачинив за собою двері. На Шпитальній мешкав Йоган Надель, що час до часу підторговував «золотими» годинниками, з яких тішилися приїжджі. Це його й рятувало, бо ошукані їхали зі Львова, а «золото» з годинників злущувалося місяців за два. Здається, один із клієнтів замовляв годинники балакучому представнику фірми.

Двірничка саме підмітала, коли Юрась зупинився біля брами.

— Скажіть, добродійко, чи вдома приятель Наделя? Маю до нього справу!

— Обидвоє вдома! Вчора мало не побилися, а потому так набавилися в казині, аж не могли втрапити в помешкання! Певно, ще сплять.

— То я пізніш навідаюсь,— недбало промовив нишпорка, — тамуючи зацікавлення особою, схованою за словом «приятель».

Маґдебурко повідомив найстаршого з клієнтів, що гроші їхні, ймовірно, лишилися на столах зеленого сукна, а самого мантія[56] затримають поліціянти: вони вже рушили на Шпитальну.

— Друже, — радів Матіяш, — та я для тебе... Чого хоч проси! Отак за два дні зробити справу?! Маю чим вихвалятися в маґістраті!