Розділ «Частина 2»

Юрась стримано подякував і нагадав:

— Незабаром суд: вам доведеться...

Молодий дідич дрібно захихотів.

— Я вже був у суді і скасував скаргу. Сказав, що тато примусили мене її написати, а насправді гроші Марилі віддав добровільно — у борг.

— То я даремно розшукав її аж в Парижі? — обурився Юрась.

— Ні, що ви! Зовсім не даремно! Ми помирилися.

З Маґдебуркового горла ніби качка крякнула.

— А де зараз... ваша Мариля?

— У Кракові! І я їду до неї!

— Але ж ви мали наречену!

— Вона зламала своє слово! — радісно повідомив дідичів спадкоємець.

«Вскочив ти, хлопче, по самі халявки! Поки доїдеш до Кракова, «графиня» майне світами в пошуках таких — без клепки в голові!» — співчутливо й разом з тим сердито думав Юрась, дивуючись безміру людської глупоти.

Коли за тиждень в одному із львівських часописів репортер повідомив про випадок на залізниці між Краковом і Віднем, як віденський промисловець познайомився із привабливою дамою і запросив її до свого переділу першої кляси, а прокинувся обкрадений до нитки, Юрась навіть не сумнівався, що Мариля Ясінська не втратила ні привабливості, ні спостережливості. Молодого дідича він більше не бачив.

Після Парижа Юрась трохи побайдикував — рівно стільки, щоб із завзяттям узятися за нову справу.

Тоді саме до нього звернулися кілька підприємливих чоловіків із проханням розшукати панка років тридцяти п'яти-сорока, що навідався до них як представник різних поважних фірм. Одному назвався Малішевським, другому — Маліновським, третьому — Корвіном, четвертому — Круковським... З усіма уклав угоди, у всіх взяв частку оплати за постачання — і зник...

— Панове добродії, ви бачили його посвідки?

— Я не питав, — винувато промовив найстарший. — Мені перед тим телефонували, чи не потребую сировини. Якщо так, то пришлють свого аґента. За дві години він уже сидів переді мною.

— Мені телефоном, — сказав інший, — запропонували кравецькі машинки від Зінґера.

— А я йому замовив золоті годинники.

Четвертий мовчав: він заплатив за два вагони дощок.