Розділ «Частина 1»

Гробовецький спершу вилаявся, а потім довго сміявся, аж схлипував, коли згадував генерала під вартою чотирьох жандармів.

— Слід нам трохи відпочити від справ, бо з нервів можна попастися на дрібниці.

Двоє чоловіків пили каву на терасі ошатного готелю, листаючи свіжі газети, коли до них підійшов увесь вилинялий і потертий Шимон Едельман. Стасьо заціпенів, а в Оскара очі зволожилися від співчуття.

— Мені кінець... Живу тут у борг — у комірчині швейцара... Чотири тисячі долярів — коту під хвіст! А була така певна справа! Срібла виробили б — хоч завались!

— Яка ж вона певна, коли ти гроші віддав якомусь ошусту!

— Але ж Сван Ґевал і справді знаменитий хімік! Я читав у газетах про його винаходи!

— Шимоне, ти просто неправильний юдей: тебе одурюють, як дитя. А повинно бути навпаки! — помахав Гробовецький вказівним пальцем. — Та ти мій приятель — і я тебе виручу. Скільки?

— Три тисячі, Оскаре, і я піднімуся. Ось побачиш!

— І що на цей раз?

— Телефони. Нові. Вони сполучаються із грамофоном — і записують голос. Господар десь на забаві чи в казині, а всі повідомлення зберігаються на плиті.

— І скільки таких телефонів замовлять на весь Відень? Два? Чотири? Який з того матимеш зиск?

Шимон захитав головою.

— Кожен заможний на це поведеться, бо то модно!

— А я не повівся б... Не дам тобі грошей на забавку! Поміркуй добре, бо знову влізаєш у борг.

— Тоді можна заснувати папірню, але в селі.

— Кому потрібна в селі папірня?

— Я знаю німця Ляйстра, що обіцяє виробляти папір із соломи. Це буде переворот у денникарстві[43]! Уявляєш? Мільйони тон паперу потрібні щоденно!

Стасьо уявив, як у якійсь стодолі поставлять агрегат, куди треба буде вкидати січену солому...

— Тоді хай той німець вигадає щось таке, аби папір пахнув молоком: ковтнеш кави, нюхнеш газету — і кава вже на смак инша!

Гробовецький жартував, а Шимон лиш зітхав у відповідь.