Розділ «Частина 1»

Вторговані гроші Ізабеля планувала потратити на коштовності та моднярські новинки французького штибу, щоб засліпити очі якомусь недолугому багатому кавалерові.

Сьогодні їй не пощастило: познайомилася в парку з отим дрібним офіцериком, який запросив у ресторацію, та не мав грошей ні на що більше, як на каву з тістечком. Зате умовляв її навідатися до нього на квартиру — певно, якийсь убогий куток в передмісті. Довелося добре його вибештати, хоч і пошепки. Хіба вона схожа на копійчану повію?

Андре не звик зволікати. Він підійшов до Ізабелі і шанобливо вклонився:

— Чи дозволить пані...

Пані недбало повела рукою — хутро на грудях розійшлося. Турбійон аж охнув: мармурова цера не була прикрита шовками, бо пані, певно, в поспіху нічого не вдягла, окрім білизни!

Ізабеля «не помітила» цієї прикрості. Вона й справді одягала хутро на білизну, бо так було легше умовити продавців повірити в її безвихідь. Хутро дороге, білизна першокласна, то ж хіба така пані не принесе за день гроші?

— Я можу вам допомогти?

— Так... Замовте вечерю...

— Хай пані сама замовить Я не покину її в біді.

Ізабеля обдарувала свого рятівника небезпечним блакитним виблиском.

Другого дня Шимон ледве достукався до Турбійона, щоб віддати чотири тисячі долярів — майже все, що вторгував за кокаїну, змішану з кавою та тертим маком. Якби він знав, що на ті гроші Андре з Ізабельою вже запланували відкрити в Парижі залю для танців, то краще викупив би в одного мудрого американця спосіб фабрикування золота, видаючи його за знайдене в надрах землі під Будапештом.

Андре Турбійон та Ізабеля Машитинська швидко порозумілися уночі, а під ранок уже мали добре продумані перспективи спільної екзистенції. Андре не мав би такого прізвища, якби не вирішував усе швидко, піддаючись повіву (або поклику!) романтичних вітрів.

Ізабеля, тобто Анеля, надибала собі не лише коханця, а й добре едукованого[42] шахрая, що завжди мав свіжу копійку.

Власники будапештських крамниць запізно сповістили поліцію про смутну удовицю в хутрі на майже голе тіло...

22.

 рась Маґдебурко потерпав би, якби йому довелося сидіти десь за бюрком і писати нікому не потрібні папери, що курсували від установ нижчих до найвищих. Він любив рух і небезпеку, як і кожен молодий чоловік, який ще не обсівся дітьми, дружиною і недружніми її родичами, що взяли б собі за моду його повчати й застерігати. І хоч серце його інколи стискалося при згадці про милу Анелю, та він проганяв від себе ту ману, якій так часто піддавалися навіть підстаркуваті чоловіки.

Ось і сьогодні перед ним сиділа жертва чоловічого віроломства — пані Рубінова: вона розшукувала рабина, що пригріла біля себе в Нью-Йорку на цілих півроку, а він, пройдисвіт, зламав дане слово й утік назад до Львова.

— То яке він слово зламав? — допитувався Юрась.

— Як то яке! Він обіцяв узяти шлюб!

Маґдебурко не сумнівався, що ця пані, хитра, як чорт, бо інакше б поплакала та й забула, а не перлася через океан шукати зрадливця.