Розділ «Частина 1»

Жінки позітхали, перемовилися між собою та й пішли, полишивши монахам бурштинові груші, пізні осінні яблука, булки і навіть пляшку домашнього вина. Чоловіки (їх було троє-четверо) смалили цигарки, ніби чекали якогось дійства. Потім підійшли до монахів і почали ґвалтовно вимотувати їх з одіжі. Почулося: «Пинзет! Пинзет!»[36]

Стасьо не зчувся, як скочив на захист покривджених. Він не думав, що сам проти гурту і нізвідки чекати на поміч, що в тих батярів можуть бути ножі за халявами, а він голіруч, що тут йому й смерть, якщо Будда не пильнує своїх посланців.

Ошалілі нападники відступали перед Стасьовими кулаками не стільки від страху, як з несподіванки. Один з монахів виручив хлопця, схопивши доброго бука. А тут ще й жінки озирнулися на галас та й зчинила рейвах! Нападники відбігли з погрозами і прокляттями.

Весь цей час нетривалої сутички найстарший монах сидів незворушно з блаженною посмішкою на зморшкуватому обличчі і час до часу хилитав дзвіночком. Задиханий Стасьо упав на землю попри босі ноги старого.

— Чи не бажає молодий пан вписатися в нашу книгу? — почувся знайомий голос Оскара Гробовецького.

Стасьо втратив мову: той, що з буком відбивався від грабіжників, виявився його спільником! Задля такого щасливого випадку можна і буддизм прийняти від святого ченця з Індії, і повірити в провидіння Боже, якому немає різниці між грішником і праведником, коли хтось із них загрожений.

15

 кщо матримональні трафунки скінчилися для Адама Кензьорівського набутком впорядкованого добробуту, то Юрась Маґдебурко так і не знайшов часу на романсування з панночками. Ще студентом він кілька разів невдало закохався, отримав одкоша — і вирішив для себе, що в коханні, як і в нишпорстві, бувають щасливі випадки, але не часто. Коли двоє сивих голубів — тато і мама — натякали, що вже їдуть з ярмарку, тож хочуть встигнути на його шлюб, Юрась лиш посміхався:

— Всі дівчата — голуб'ята: звідкіля ж лихі баби беруться?

Якраз учора він заспокоював таку навісну жінку, що жадала крові, тобто ув'язнення чоловікові, після якого ще не захолола перина. О, то славна оповідка — помічна легковірним кобітам! Одне слово, муж Марії Костів вже десять літ, як пропав безвісти, поїхавши на оборудку аж до Сибіру. Вона, бідачка, сама заробляла на себе і двох дітей, вже й не сподіваючись, що колись побачить живого-здорового. Аж тут на порозі її помешкання з'являється пристійний мужчина — і називається її вінчаним чоловіком! На радощах ушкварили банкет: на ньому підпилий прибулець згадував не без гумору таємниці початків подружнього життя, а Марія червоніла чи то від сорому, чи то від приємних спогадів. «Костів» не приховував, що жив у Сибіру, як прийдеться: навіть довелося стати цирковим атлетом.

Щастя тривало ... аж три дні, доки Марія не побачила його випадково на вулиці з добре вбраною (молодшою!) пані. На диво, ошукана жінка не вчепилася тій пані у фризуру, а почала вмовляти «чоловіка» повернутися додому. Той її заспокоїв, що нікуди не подінеться, що супроводжує дружину свого приятеля на його прохання, а за дві години... Марія й цього разу повірила. Та не дочекалася!

— Пане Маґдебурко, знайдіть його! Я виберу йому ті блудливі очиська! Отак позбиткуватися з бідної удови!

— Так ви ж його прийняли як свого мужа! Невже він так схожий на зниклого?

— О, що ви, чоловіки, знаєте про жіночу самотину!? Ви його знайдіть — а я вже сама вирішу: судитися з ним за ошуканство чи нехай перепроситься і живе зі мною.

— Так не може бути! Якщо він шахрай — мусить відповісти, — повчально промовив Юрась.

— Знайдіть його і засадіть, а я потім з ним домовлюся, — правила своє жінка.

Вже наступного дня Юрась вистежив Яцька Яндзу з вулиці Ґавзнера. Це він мав звичку являтися зненацька до осамотілих кобіт і так само зненацька зникати.

Але такі справи не вдовольняли шанувальника Пінкертона. Вони, можливо, були цікаві як зразки психології поведінки злочинця та жертви, але в них не було нашарування фактів, з-під яких Юрась би викопав істину з азартом правдивого мисливця.

Саме тоді у місті з'явилася Анеля Матичинська і замешкала в «Жоржі». Ось коли Юрась Маґдебурко зрозумів, що то значить — жіноча врода! Він побачив її вперше в авті і за звичкою мало не записав числа: 7977. Потім схаменувся. Того ж дня, вистежуючи професора політехніки Болєслава Пайкарта (одночасно урядовця спілки «Бруховичі» та управителя фабрики дахівок і штучного каміння Банку Гіпотечного), він зайшов у данцінг «Casino de Paris» — на екзотичну танцювальну виставу у виконанні мурина і польки. Анеля сиділа у другому ряду, осяваючи своїми діамантами усю залю. Її попелясте волосся було вкладене на голові так, як в старовину причісували іспанських інфант. Розкішні плечі, гордо піднята голова, порцелянове лице з м'яко заокругленими темними бровами, блакитні очі і пишні вуста, підмальовані вишнево — все це не давало Юрасеві найменшого шансу. Та він про нього й не думав, а милувався об'єктом обожнення.

Болєслав Пайкарт, чоловічок років п'ятдесяти, сидів праворуч Анелі. І це дратувало Юрася, бо мимохіть закрадалися підозри, що то не випадково. Принаймні, у сліпий збіг Маґдебуркові хотілося вірити всіма своїми сердечними порухами. І він повірив, бо Пайкарт не добув до кінця вистави, вийшов із зали і гукнув візника. Юрась знав, що далі вілли «Qwo wadis»[37] у Бруховичах його підозрюваний не поїде, тому став неподалік виходу, очікуючи на веселу й задоволену публіку.